Церковні діячі пам’ятають владику Миколу Сімкайла як авторитетного керівника і талановитого господаря. Політики – як дипломата. Парафіяни Івано-Франківська та Коломиї називають владику  найкращим сповідником, а молодь – найкращим другом. Для художників і письменників отець Микола був передовсім добрим меценатом. Усі грані колоритної особистості Миколи Сімкайла годі перелічити. Його любили і ненавиділи, але з його відходом стало зрозуміло, що Прикарпаття втратило непересічну постать, яку немає ким замінити.

 

Коли Микола Сімкайло з’являвся у якомусь товаристві, він блискавично ставав центром  розмови і перебирав на себе увагу цілої компанії. Власне, побачити і почути прихід владики можна було здаля. Його поважна статура і потужний голос відразу займали весь простір. Першим ділом владика з усіма вітався – цю звичку він перебрав у свого духовного наставника Павла Василика, із яким пліч-о-пліч боролися за вихід греко-католицької церкви із підпілля.

Своїм виглядом, словами, жестами та вчинками владика відрізнявся від усіх інших священиків. За це одні його обожнювали, а інші не сприймали. Природа несприйняття крилася передовсім у суб’єктивному уявленні, яким має бути український греко-католицький священик. Коли у Катехитичному центрі при катедрі отець Микола влаштовував християнські дискотеки, то міг жартома трохи потанцювати разом з молоддю. Коли хтось приїжджав до катедри на ровері, владика міг й собі сісти на ровер і покружляти перед храмом. Молоді цьому дуже тішилися, а їх батьки могли вважати, що то священикові не личить. Отець Сімкайло не боявся ніяких пересудів, стереотипів чи людських оцінок, бо був, передовсім, людиною дії. Робив лише те, що вважав за потрібне, не зважаючи як на переслідування міліції і арешти у 80-их, так і на будь-які інші перепони вже у теперішній час.

Мало хто зі священиків після Андрея Шептицького зробив для церкви на Прикарпатті так багато, як Микола Сімкайло. Владика Сімкайло був передовсім “будівничим” церкви. Його ще називали “ґаздою”. Він започаткував Івано-Франківський Карітас, Мальтійську службу, Катехитичний центр, збудував архікатедральний собор Преображення Господнього у Коломиї, сиротинець у Коломиї, реабілітаційний центр для наркозалежних у Вістовій, створив радіо “Дзвони”, висвятив 60 священиків, освятив 32 нових храми, реставрував Дяківсько-катехитичний коледж у Коломиї… Значно більше за ці споруди владика Миколай залишив по собі у людських спогадах.

“То був 91-ий рік. Катедра тільки розпочала працювати і ми, студенти-першокурсники, прийшли на першу сповідь у своєму житті, – пригадує Іван Куриляк, юрист, учасник християнського руху “За життя”. – Була велика черга. Я потрапив до отця Миколи Сімкайла. він одразу зрозумів, що я сповідаюся вперше. Почав сам перелічувати усі гріхи і перепитував, що я робив, а чого не робив. Фактично, він сам за мене усе сказав, а потім перепитав: ти усе зрозумів? Я був йому неймовірно вдячний. Пізніше я вже сповідався лише у нього. При будь-якій нагоді владика навертав людей до Христової віри, але не вченими фразами і не читанням Святого Письма, а так, “життєво”. Казав: “Ну що ти, хлопе? Що ти знов з того самого сповідаєшся? Ти вже перестань то робити!” І люди справді слухалися його”.

Хто хоч раз побував на сповіді у отця Миколи, як правило, потім сповідалися у нього постійно. Про уважного священика розповідали іншим і захоплення отцем Миколою природно вилилось у те, що на сповідь до нього ходили цілими колективами. До прикладу, отець Микола був сповідником телебачення “Галичина”, аж поки його не перевели на службу у Коломию. Журналіст Галина Філіпова відзначає, що отець Микола був не лише добрим сповідником, але й гарним порадником у житті: “Я радилася з ним у всіх життєвих питаннях. Як себе поводити з чоловіком і батьками, як виховувати дітей. Він умів знайти такі слова, що з перших речень я починала плакати. Щоразу після розмови із ним наче наступало очищення і весь біль виходив з цими сльозами. На відміну від інших священиків, які повчають, лякають, встидають тебе так, що почуваєшся найбільшою грішницею і страшенно приниженою, він навпаки намагався виправдати людину. Казав, ну, звичайно, важко було вчинити інакше у тих обставинах, які склалися”.

Настоятель катедри отець Юрій Новицький пояснює: секрет доброї сповіді у отця Сімкайла у його величезному досвіді. “Отець Микола не мав аж таких вчених студій, бо у часи підпілля їх ніхто не мав, але він компенсував це своїм життєвим досвідом. Народився у Караганді, жив там до 12 років, потім переїхав на Прикарпаття, служив у армії. Працював пожежником. вже пізніше, коли став священиком, був депутатом обласної ради двох скликань. Можна собі лише уявити, скільки він мав зв’язків та знайомств! Він знав дуже багато людей і звідси мав фантастичне знання людини, яке не знайдеш у книгах”. Отець Новицький переконаний: чим більше священик спілкується із людьми, тим кращим він буде сповідником.

Отця Сімкайла вибрали собі за сповідника навіть “бенівці” – колишні франківські бандити. Вони визнали отця Миколу. Деякі з них вважали себе патріотами і борцями із комунізмом. У 80-их піднімали в Івано-Франківську жовто-сині стяги, не боячись сісти за це. Як справжній пастир, Сімкайло не відкидав нікого – жодну заблукалу овечку. Інколи, виходячи після довгої сповіді, отець не міг стримати здивування: “Як же ж люди уміють грішити! Але як уміють покаятися?!”

У часи підпілля УГКЦ безстрашний отець Сімкайло не боявся служити таємні відправи у священничих ризах. Багато інших священиків у той час не вдягали риз. Колишній мер Івано-Франківська Зіновій Шкутяк відзначає, що у отця Сімкайла був характер справжнього бунтівника: “Владика був пожежником на “ТОСі”, коли я там працював. Робітників тоді постійно попереджали, щоб на заводі не було ніяких уніатських настроїв. Всі все знали, але ніхто ніяких прізвищ не називав. У 88-му владика проводив підпільні богослужіння у моїй рідній Грабівці. Його весь час “пасла міліція”. Служби проводилися переважно на цвинтарі, серед хрестів. Отця не раз намагалися піймати, але люди завжди встигали вивести його через ліс. Він ніколи нічого не боявся. Якщо висловитися сучасною мовою, то він був “бойовиком”. Завжди і всюди був першим, умів пробиватися та добиватися усього, що на той час було потрібним”.

Тарас Прохасько пригадує, як отець Микола у 1989-му відправив панахиду на зруйнованих могилах січових стрільців на меморіальному цвинтарі. “Був великий хаос. Хтось втікав, когось хапали. Міліція ходила по хатах. Але мітинг відбувся. То було відновлення традиції вшанування могил січових стрільців на Зелені свята. у Радянські часи це було суворо заборонено. Вперше всі прийшли на меморіальний цвинтар за дорадянською традицією. Миколу Сімкайла після того заарештували на 15 діб».

Багатьом не подобалося, що владика завжди мав при собі гроші. Коли хтось просив його допомоги на якусь добру справу, владика ніколи не відмовляв. Мав звичку рахувати гроші, не витягаючи їх із кишень, що дуже потішало очевидців. Чи справа вартує його допомоги, владика визначав за двома критеріями: чи це потрібно Україні і чи це потрібно людям. Кажуть, для владики не існувало неможливого. Якщо ідея, на його думку, могла принести користь, він міг допомогти будь-кому у будь-якій справі. Ця доброта владики приваблювала до нього ще й чимало “вічних прохачів”. Халявників отець Миколай не любив. Навіть жебракам під катедрою ніколи не давав грошей просто так. Міг винести їм віника і дати підмітати, а гроші давав лише за виконану роботу.

Владика завжди підкреслював, що грошей із собою ніхто на той світ не забере, і він також. За ціле своє життя він не збудував собі хати і не купив машини. У Франківську жив у маленькій однокімнатній квартирці, яку йому залишило радіо “Дзвони”. По Франківську ходив пішки, а на далекі відстані брав таксі. Лише коли отця Миколу призначили єпископом, за ним закріпили службове авто, як належить єпископам згідно з посадовою інструкцією. Владика Сімкайло взяв собі за шофера того самого водія Федора, який возив Павла Василика. “Це такий радянський менталітет, що всі мають бути однаково бідні і голодні, зауважує отець Новицький. Ті, хто критикував, не думали, що Микола Сікайло працював одночасно на трьох роботах – настоятелем катедри, деканом парафії та директором Карітасу й мав за свою роботу платню”.

 

Отець Сімкайло ламав стереотипи і показував, що священик – така ж людина, як усі інші. Не лицемірив, будучи на службі одним, а вдома іншим. Владика дуже любив жартувати. Комусь ці жарти видавалися грубими. “Мені його жарти ніколи не здавалися недоречними. Отець був людиною, яка жила серед нас і спілкувалася, як і всі ми. Усі його слова, усі його жарти завжди були добрими, бо він був дуже добрим у душі, і ті, хто його не знав, багато втратили”, – каже Галина Філіпова.

Бувало, отець Миколай приходив на зустріч розпашілий, аж захриплий. Виявляється, грав у волейбол і випив холодної води. Він привернув до себе дуже багато молоді, яка стала збиратися у Катехитичному центрі. “Коли моїх дітей питали, куди вони ходять на дискотеку, вони казали: “До церкви”, – пригадує Галина Філіпова. Я дуже вдячна отцю Миколаю за те, що він організував таке прогресивне молодіжне середовище, де молоді отці грали на гітарах, де молодь танцювала і веселилася. Він перейняв стиль європейського священика. Консервативні священики не можуть привернути молодь до церкви”. Владика завжди мав із собою образки і цукерки для молоді. Роздавав їх усім знайомим при кожній нагоді, а якщо бувало, не мав нічого, міг дати молоді кілька гривень, щоб вони купили собі чогось солодкого. Владика і сам дуже любив солодощі, особливо морозиво. Йому дуже смакувала із морозивом кава.

Усі, хто знав отця Миколая, відзначають його вишуканий естетичний смак. Найкращим підтвердження цьому – його дітище, катедральний собор у Коломиї. Ніякого надміру і багатства. Лише стриманий розпис. Йому вдалося зберегти традиції візантійського іконопису й при цьому вдатися до експерименту, запросивши до роботи молодих митців. Розпис, яким усі захоплюються, – це дипломна робота студентів. Навряд чи хтось інший зі священиків ризикнув би довірити таку відповідальну роботу нікому не відомим початківцям. Але владика сам керував будівництвом і оздобленням собору, тому усі робили лише те, що він казав. “Хоча отець Микола не вважав себе колекціонером, він мав від Бога відчуття, що є гарне, що цінне, що варто зберегти. Його вроджений смак проявлявся у всьому, що він робив. Тому собор вражає своєю стриманістю і лаконічністю – нічого зайвого!” – відзначає Оксана Бринська, куратор галереї “Цмок”.

Отець Микола був меценатом для багатьох прикарпатських митців, але він на цьому ніколи не наголошував. “Дуже часто купував картини та книжки на подарунки, бо знав, що цим допоможе митцям і прославить наш край. Завжди ходив на усі виставки та літературні презентації, на які його запрошували. Товаришував із художниками Віктором Мельником, Володимиром Чернявським, Мирославом Ясинським, Василем Андрушком, Миколою Процівим, Тарасом Пліщом, Богданом Бринським та багатьма іншими. “Мало хто знає, що отець Миколай і сам був творчою людиною. Він постійно щось придумував, думав, як можна щось творчо подати. Сам підбирав рами до ікон та картин. А останніми роками захопився фотографією. Придбав собі професійну фотокамеру і дуже тішився, що може робити знимки з будь-якої поїздки. Знимкував знайомих і потім приносив їм роздруковані фотографії”, – розповідає Оксана Бринська.

Митцям, які потребували допомоги, отець Сімкайло давав роботу. Коли хтось просив грошей на книжку, владика казав: “Мушу видіти, чи це потрібна справа для України.” Відтак допоміг у виданні багатьох збірок вертепів, колядок, коломийок. Художникам, як правило, робив замовлення. Казав: “Зроби мені таке-то”. Якщо хтось відповідав, що не знає, як то зробити, владика наполягав – ти знаєш!  Його віра у людські можливості завжди підкріплювалася неабияким даром переконання. Усі знають, що Опанас Заливаха ніколи не робив ніяких копій. Він зробив лише один виняток у своєму житті – для отця Сімкайла. Отець Миколай дуже тішився, що у його колекції є ікона Богородиці, намальована “самим Заливахою”.

Владику Миколая називають вродженим ґаздою, але він був ним не для своїх потреб. Усі гроші владика направляв на будівництво, допомогу людям та на придбання і реставрацію ікон, які мріяв залишити громаді. Він зібрав понад сотню ікон із зображенням Святого Миколая та ще кількасот старовинних ікон з різних регіонів України – скільки саме, він і сам не знав, бо не бум матеріалістом і не збирався їх продавати. Це захоплення розпочалося випадково: коли отець працював пожежником, йому довелося гасити підпалену комуністами церкву у Микитинцях. Ризикуючи своїм життям, він виніс звідти старовинну ікону. Пізніше розповідав, що цей випадок наштовхнув його на ідею збирати колекцію ікон і рятувати їх від знищення. Збирав також церковні стародруки. Отець обурювався, як деякі священики могли спалювати давні ікони, щоб повісити до церкви нові. Дуже тішився, що його традицію перейняв його наступник по катедрі отець Юрій Новицький, який збирає старовинні плащаниці і організовує їх виставки.

Юрій Новицький порівнює свого наставника зі святим Миколаєм: “Він жив у 3-му столітті. А якби він жив тепер, чи не користувався б він мобільним телефоном і комп’ютером, чи не їздив би громадським транспортом? Кожна епоха має свого Святого Миколая, і ми мали свого – Миколая Сімкайла. Його життя відповідає цьому повною мірою, бо бути святим – це не обов’язково піти у пустелю і молитися. Сьогодні ми збудували таку систему, у якій стільки нелюдяного, що святістю є жити серед цих людей, серед того всього хаосу і при цьому любити людей і творити добро”. Наче на підтвердження містики довкола постаті отця Сімкайла й те, що він був висвячений у неділю мироносиць і помер 21 травня, також у неділю мироносиць. У неділю мироносиць владика ще й відслужив першу у своєму житті службу, а останню відправив напередодні своєї смерті у монастирі сестер-мироносиць в Івано-Франківську. Народився у Караганді, де в день його смерті перебував синод єпископів УГКЦ. Святі отці поклали на груди отцеві Сімкайлу квітку із Караганди…

За життя Микола Сімкайло любив повторювати: “Маємо кожен робити свою справу, пропагувати українське і один одного підтримувати, бо всі ми брати і сестри!” Однією з найбільших його мрій було облаштувати музей ікон та інших сакральних цінностей, щоб люди бачили і знали, які мають скарби. Якби життя владики не урвалося так раптово, немає сумніву, що він втілив би у життя цю мрію. Створення такого музею було би найкращим виявом пошани влади й Церкви до пам’яті отця Миколи Сімкайла, у якого за життя не було нічого неможливого.

 

 

Наталка ГОЛОМІДОВА