Гурт «OT VINTA» — один з лідерів української рокабілі-сцени. У своїй творчості хлопці з Рівного активно використовують український фолк, через що визначають свій жанр як «украбілі». Драйвова музика, веселі прості тексти, позитивний імідж – складники феномену «ОТ VINTA». «Галицький кореспондент» розмовляє з лідером групи Юрком Журавлем.

 

– Доводилося чути від сторонніх людей про скромність музикантів з «От Вінта». Ви вже багато років на сцені, стали досить відомими, то що вберігає від зіркової хвороби?

Чесно кажучи, не знаю. Я й не відчуваю себе музикантом. Зовсім. Нотну грамоту знає тільки барабанщик. Дуже часто в мене особисто виникає відчуття, що вже нічого кращого за останню пісню не напишу. І це побоювання постійно. Мабуть, це і є причиною. Ну, і відчуваю, що ми постійно наче на початку зоряного шляху. Тому, певно, і назва «OT VINTA» – лише початок польоту.

– Що допомагає перебувати в такій надії? Яка мотивація?

 Я художник. Але відчуваю, що образотворча частина занадто мала. Тому хочеться це підсилити ще якимись засобами. Пояснити не можу. Просто хочеться. А чому – не знаю. А ще, мабуть, та цікава штука і страшний наркотик – сцена! Хто відчув єднання з глядачем по-справжньому – на сцені помре з глядачем.

– По іміджу «От Вінта», по костюмах видно, що вам не чужі візуальні мистецтва.  Наскільки я знаю, ти театральний художник-практик, розкажи трішечки детальніше про цей бік твого життя.

О! Театр – сила! Це якраз те, що поєднує в собі і образотворче мистецтво, драматургію, акторське мистецтво, режисуру, музику, танець, пластику, і купу іншого. Колись я плідно працював у театрі «Від Ліхтаря». Було дуже важко. Особистого часу – нуль. Але я був щасливий. Купа експериментів, авантюр і сміливих ходів. А головне – реалізація і перевірка на глядачах. Театр вчить відповідальності перед глядачем. Перший мій музичний досвід – це музика до дитячої вистави «Пеппі Довгапанчоха». Декорації, костюми і грим. От і зараз я згадую – і дух перехоплює.

– А ти вже хіба не з театром? Група ж, пригадую, задіяна у виставі “Свинарі” театру “Від Ліхтаря”…

То було позаминулого року. Вистава вийшла дуже крута. Ми з нею виграли на міжнародному фесті. Але справа віднімає купу часу, і вихлопу фінансового нема. Тому вирішили припинити. Музикою легше якось.

– То повернемося до музики. «От Вінта» – одна з найстаріших і найвідоміших українських груп в жанрі рокабілі, ви навіть є родоначальниками нового терміна -«украбілі». Але рокабілі – досить консервативний музичний жанр, от навіть монстри цього стилю «Мед Хедс» вийшли з цієї ніші, а ви залишаєтесь вірними собі, чому?

Розказати головний секрет? (сміється). Просто нічого іншого не виходить. Колись давним-давно на якомусь з фестивалів у Росії мені стало так нудно. Всі з коками та ірокезами. Всі якось наче люди не консервативні, але вдягаються і ведуть себе неприродно. Тоді виникла ідея сховати подалі косухи, змінити зачіски, зробити козабас, почати використовувати фолк-інструмент і вдягти на себе яскраві жовті в чорні пропелери труси. На фесті в Іваново нас навіть почали називати «Динамо Київ». Але потім якось я почув фразу: «А ви сьогодні будете виступати у своїх рокабільних шортах?» Ага! Значить вже «рокабільних»! Як це мене тоді порадувало! Тоді вперше я зрозумів – щоб було видно твій шлях, не варто йти за кимось слід у слід.

– Справді, от хто би міг подумати, що класичний американський музичний стиль 50-их так лягає на український фолк… Ви ж, мабуть, маєте досвід виступів серед публіки, яка далека від рок-н-ролу, скажімо, серед сільської аудиторії. Як їм лягає украбілі?

Та нормально чомусь. Просто виходить, що оту складову рокабілі – кантрі – ми якось наче замінили рідним фольком. А люди скрізь однакові. Що ковбой, що гуцул. Тільки в нашого культурна спадщина глибша. Сільська музика з негритянським качем – ото і все. Просто і сердито. Хоча… ні, там ще має бути якась трохи ніби магія. Буває, все наче є – але чомусь не вставляє. І звук, і сцена, і погода – а не пре. А буває навпаки, повна дупа і пердить, як тра (сміється).

– Стосовно магії, у вас є якісь забобони перед виступом? От сам помітив: що кращий звук на саундчеку, то, як правило, рівно навпаки під час виступу…

Ооо! В десятку!  Іноді думаєш, мабуть, краще щось тут на саундчеку підлажати, щоб потім краще було. І це постійно! Зараза! Мабуть, просто хороший звук розхолоджує, а лажа мобілізує. Ще перед виступом зась давати автографи і фотографуватись. Ну, і перед виступом ми беремось за руки: я кричу одну речівочку і пацани підхоплюють. Буває, в метушні забуваємо. Починається нескладуха. Тоді змушені робити це під час концерту. Чомусь хочеться сказати ще одне… Відчуваю, що розгніваю цим того, від кого це залежить. Бо вже разок було. Під час наших виступів дощ припиняється і продовжується після. Колись про це я сказав нововолинській пресі, і все сталося точнісінько навпаки. Хизуватись цим не можна, значить.

– Спостерігаючи за вами на концертах, відчув, що то, що пре зі сцени, та радість пов’язана не тільки з музикою, а і з стосунками між музикантами. Наскільки ви дружні всередині групи? Конфлікти бувають, через що?

Я узурпатор. Але не дуже. Іноді я відчуваю себе вчителем у школі. Прихожу з ідеєю пісні, як з розмальовкою, кажу – от, дітки, розфарбовуйте: тут – таким, а тут цим. Але краще, коли пацани настільки захоплюються процесом, що я не хочу ним керувати. Так тоді прикольно і приємно. Нема ж кращої утіхи, ніж народити самому щось нове. Та ще й якщо воно буде кльовеньке.

Конфлікти бувають. Але рідко, ми весь час майже разом, знаємо один одного, як облуплені. Можливо, музиканти вони не ідеальні. Але з цими пацанами я б і в розетку (сміється). О! Наш водій велика сила, це наш секрет дружби. В нього жахлива водійська пам’ять, він повільно їздить, лінивий. Але є в ньому така якась… От, буває, скаже мені: «Юра, не кричи на пацанів – пошли краще мене на х…» І що тут поробиш? Посміхнешся і заспокоїшся. В кожному з пацанів щось таке теж є – тому одночасно дуже ненавиджу і люблю їх.

– Звернув увагу, що ви часто граєте для діточок на всіляких благодійних акціях. Це стратегія чи просто любов до дітей? Якою має бути причина, щоб ви заграли безкоштовно?

Так! Дітей ми любимо. Працюємо у Палаці дітей та молоді у Рівному. Кожного року благодійний марафон. Збираємо бабло для дітей з вадами і сиріт. Вони постійно поруч. Як їх не любити? Якщо справа благодійна, то виступаємо на шару. Або з величезними знижками. Все, що влаштовують колеги-музиканти, теж ділиться на три. Байкери, пластуни, рівняни і маленькі селища – безкоштовно або з дисконтом.

– І останнє – ви всі такі здорові бугаї, нівроку, видно що дружите із спортзалом, а от чого боїться колектив «От Вінта»?

Спортзал у нас рідко. Просто ми економимо на вантажниках. Самі вантажимо апарат (сміється). Особисто я дуже боюсь емоційного виснаження і порожнечі. Буває, коли люди тебе розуміють зовсім по-іншому. Чомусь підлаштовують під стереотипи і лекала. Хочеться робити добру справу. Якісно. До речі, це, мабуть, основний стимул. Я вірю, що ми змінимо світ на краще. І дуже боюся, що може не вийти.

 

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ