Іванофранківець Мирослав Яричківський – один з тисяч солдатів радянської армії, постраждалих від радіаційного опромінення задовго до Чорнобильської катастрофи. У 60-х роках йому довелося служити у Семипалатинську, де Радянський Союз випробовував ядерні й термоядерні бомби. Наслідки опромінення чоловік відчув вже за кілька років після служби, пережив кілька урологічних операцій.

 

За Союзу він навіть лікарям не міг обмовитися, звідки в нього симптоми радіаційної хвороби: за розголошення таємниці про службу на ядерному полігоні можна було потрапити до в’язниці. Сьогодні минає вже двадцять років, відколи пан Мирослав добивається, щоб його визнали потерпілим від радіації і, згідно з чинним законодавством, прирівняли до учасників ліквідації Чорнобильської катастрофи. Втім, влада вперто ігнорує його звернення.

 

«Дозиметрист»

До війська Мирослава Яричківського забрали з Донбасу. Уродженець Тлумача поїхав до Жданова (зараз Маріуполь) заробляти гроші. Працював там муляром. «На той час заробляв 300-350 карбованців. Тоді на Західній Україні можна було заробити максимум 100-150 карбованців. А дехто за таку зарплату, як я там отримував, і півроку працював. Але я поїхав туди, бо мріяв плавати. Я закінчив курси моториста-спеціаліста, брав відпустки за власний рахунок і плавав по невеликих круїзах», – розповідає пан Мирослав.

Однак юнацькій мрії не судилося здійснитися.

У 1963 році його призвали до армії і відправили у ядерне пекло. Це був практично піковий період так званої холодної війни, коли СРСР і США активно нарощували ядерну міць, розробляли й випробовували смертоносну зброю масового знищення. Щойно лише увесь світ перевів подих після Карибської кризи… Солдатом цієї війни і довелося стати звичайному хлопцю з Тлумача.

«У Семипалатинськ мене відправили з військкомату. Днів десять мене туди везли, і я не розумів, куди я їду. Про те, що там випробовують бомби, мені сказали десь через тиждень після того, як я туди приїхав», – згадує чоловік.

Вже пізніше пан Мирослав дізнався, що його привезли на один з найбільш ядерних полігонів у світі. З 1949 до 1963 полігон призначався для наземних та повітряних випробувань. Вперше у СРСР тут був випробуваний атомний та термоядерний заряд, перша ядерна авіабомба, перша у світі воднева бомба, була розроблена технологія підземних випробувань. Після підписання в 1963 році договору з США та Великобританією про заборону випробувань в атмосфері, космічному просторі й під водою СРСР став практикувати тільки підземні вибухи. «Коли я туди потрапив, мені сказали: маєш щастя, що вже не проводять надземні випробування. Розповідали, що тоді під час вибухів гинуло багато солдатів», – розповідає пан Мирослав.

Призовникам нічого не пояснювали. «Вас родіна прізвала, і ви будєтє дєлать, что вам скажут», – говорили їм. «Нас називали «дозиметристами». Перед здійсненням вибуху пробивали штольню довжиною 500-800 метрів, а то й більше. Через кожні 20-30 метрів ставили бетонні стіни. Перед вибухом у штольнях розставляли прилади для фіксування даних про вибух. Окрема група науковців, яка працювала там за гроші, визначала, давати чи не давати дозвіл на проведення вибухів. Штольні теж будували люди, які заробляли гроші. А солдатів відправляли в зону після вибухів розкладати прилади, які заміряють рівень радіації», – каже Мирослав Яричківський. Інколи рівень радіації був наскільки високий, згадує чоловік, що зашкалювали циферблати дозиметрів.

Втім, тоді солдати не дуже вірили у розповіді про опромінення і радіацію. Адже на той час нічого не відчували. «Я служив якраз там, де довгий час працював розробник атомної бомби Курчатов. Біля його дому ріс величезний сад. Офіцери попереджали: не дай Боже їсти ті плоди. А нам, солдатам, що?» – розповідає чоловік.

Також пан Мирослав згадує, як проводили навчання у шахтах: «У протигазах нас заганяли в крите приміщення і кидали димові шашки. У протигазах було важко дихати, тому хлопці виймали пластини, щоб дихати наживо. Після цього дехто просто падав. Солдатам казали: «Втарой раз будєтє знать». Але хлопцям не допомагало».

Про час вибухів солдатів не попереджали, але всі їх відчували. «В казармі, де ми жили, всі ліжка були прикручені до підлоги. Коли відбувався вибух, то все хиталося, як під час землетрусу – згадує Мирослав Яричківський. – За моєї пам’яті один раз щось пішло  невдало, нас підняли по тривозі і під приводом марш-кидка погнали проти вітру, бо не знали, що буде далі».

Крім військової частини, на території полігону розташовувалися швейні фабрики, де шили одяг та взуття, та кілька лабораторій, у яких проводили досліди на тваринах. «Там спеціально опромінювали риб, птахів, інших тварин, давали їм якісь препарати і чекали, хто швидше здохне. Так вони нібито виробляли протиотруту від радіації для людей», – розповідає чоловік. Та солдатам ніякої протиотрути не давали, правда, пригадує чоловік, їх дуже добре годували.

Як виглядали бомби, солдати не бачили. «Нам навіть у макетах їх не показували. Я бачив лише короб, в якому їх привозили, – розповідає пан Мирослав. – Не знаю, яка була сама бомба, але одна ця шкаралупа, лита з чистого свинцю, важила 50 тонн. Їх збирали спеціалісти, а солдатів запихали туди, де не шкода нікому. Ніхто не рахував того хлопця за людину».

 

Таємниця служби

Пан Мирослав завершив службу 1967 року. Розповідає, що йому пропонували залишитися у Семипалатинську – копати шахти. «Але один офіцер, сам із Хмельницька, наказав: тікай, їдь додому. І добре, що я його послухав. Якби не послухав, то була б гірша біда», – зазначає чоловік. Більшість чоловіків, які довго працювали на полігоні, втратили здоров’я.

Лікарі в Семипалатинську працювали за високу зарплату, а офіцери через кожних півтора-два роки отримували звання. Зазвичай офіцери переїжджали у Семипалатинськ з сім’ями, часто з маленькими дітьми. «Я їм не заздрю. Багато з них на той час вже не були чоловіками, були імпотентами», – говорить Мирослав Яричківський.

Він згадує, як солдати легковажили застереженнями про радіацію. Втім, за кілька років після служби він відчув наслідки опромінення вже на собі. У 80-х роках чоловік пережив кілька операцій, йому вирізали пухлину. Лікарі не могли зрозуміти, звідки в чоловіка такі симптоми. А пан Мирослав не міг зізнатися, бо в армії написав розписку про нерозголошення таємниці про місце служби.

Інвалідом чоловіка держава таки визнала, але не через небезпечну службу, а через те, що потрапив в аварію. «Через декілька років я все одно пішов на пенсію. Мене збив автомобіль на пішохідному переході. Але справа в тому, що близький родич того хлопця, який мене збив, працював начальником відділу у КДБ. Він вийшов чистим з води, а я лишився інвалідом першої групи, – констатує чоловік. – Якщо одні комуністи не добили, то другі комуністи довели до кінця».

 

Не безпосередній учасник

За двадцять років всі зусилля Мирослава Яричківського добитися пільг за перебування в радіоактивній зоні виявилися марними. Українське законодавство передбачає, що участь у ядерних випробовуваннях повинна бути підтверджена довідкою з Центрального архіву Міністерства оборони Росії. Після встановлення факту участі громадян у ліквідації ядерних аварій, у ядерних випробуваннях, у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї заяви громадян розглядаються комісіями при обласних державних адміністраціях. Саме ця комісія при ОДА визначає, які з учасників ядерних випробовувань прирівнюються до категорій осіб, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Перший свій запит у архів Міністерства оборони Росії пан Мирослав написав 1993 року. Тоді отримав відповідь, що нема даних про його безпосередню участь у випробовуваннях ядерної зброї. А вже на днях пан Мирослав отримав чергову відписку за підписом начальника департаменту соціальної політики ОДА Ярослава Лагана, який посилається на довідку науково-дослідного інституту Міністерства оборони Російської Федерації. У відписці, як і 20 років тому, сказано, що перевірка архівних матеріалів показала, що даних про безпосередню участь Мирослава Яричківського у ядерних випробовуваннях немає. «Проходження служби на території Семипалатинського випробувального полігону без виконання конкретних завдань, направлених на підготовку і проведення випробовувань ядерної зброї, не є підставою для визнання громадян безпосередніми учасниками випробовувань ядерної зброї», – йдеться у листі МО  РФ.

«Чому я не безпосередній учасник?! Багато людей там працювало за зарплату, а солдат відправляли туди примусово. Нам казали: ты спрашивай родину, почему она тебя сюда прислала. І кого питати? – зі сльозами на очах каже колишній «дозиметрист» пан Мирослав. – Найбільше болить, що влада сьогодні готова з’їсти українця, аби тільки він не жив, аби тільки не мати з ним мороки…»

 

 

Марія ГАВРИЛЮК