Олекса МАНН: «Мені цікава людина з усіма її тельбухами»

  • Олекса Манн – сучасний український художник, арт-директор, ілюстратор. З 1997 року бере участь у виставках в Україні та за кордоном. Роботи Олекси зберігаються у приватних колекціях в Україні, Австрії, Росії, Франції, Німеччині, Японії, США та Канаді.

    Олекса – учасник епатажного Союзу вільних художників «Воля або смерть». Його роботи виконані в стилі так званого «жлоб-арту», надзвичайно провокативної і політично некоректної мистецької течії.  На думку Олекси, естетика неполіткоректності відкриває шлях до свободи. У його сюрреалістичному інфернальному художньому дзеркалі відображається нова українська ідентичність, а разом з нею і шлях, яким Олекса пропонує йти українцям: шлях революції та пошуку.

    – Олексо, ще декілька років тому живопис, який назвали «жлоб-арт», не був надто відомим. А зараз ти, Семесюк, Єрмоха вже майже культові. Як ти думаєш, через що така потужна реакція на ваші роботи – вдалий піар чи все-таки ви стали на болючий мозоль?

    Знаєш, піару як такого особливо не було. Була досить обмежена кількість виставок і наші блоги в Інтернеті. Провідні куратори нами не цікавляться, у проекти не запрошують. Намагались швидше це замовчувати, ніж піарити. Тобто це поширилось як «сарафанне радіо». Люди, які цікавляться сучасним мистецтвом, вже задовбані безмежною кількістю безхребетних і беззубих мистецьких потуг, а тут з’являється ціла низка художників з критичним поглядом на життя, які постійно працюють, видають нові роботи, самоорганізовуються, популяризують свої ідеї, працюють з людиною, з характерами, не бояться бути агресивними до слабких місць менталітету. Чіпляють і десакралізують святині, беруться за табуйовані теми. Тобто якісь «стрьомні пацани». Може, панки якісь або щось таке – неясно. От це і пробудило цікавість.

    – А чому, на твою думку, у нашому мистецтві домінує така безхребетність? Це якась національна ознака?

    Не думаю, що національна. Всі зараз переживають схожі труднощі. І не всі безхребетні, ясно, що є винятки. По кутках Інтернету створюються жваві проекти, якими у нас ніхто не займається. Мейнстримова тема зараз – розмовляти мистецьким західноєвропейським суржиком. Тобто орієнтуватись на напрямки 50-60-их років ХХ століття, це перевірений часом варіант. Тоді ти “інтегруєшся у світовий контекст”, як це подається. Але це не так.  У світі і так до фіга хрінового мистецтва саме такого ґатунку, і не дай Боже торкатись «стрьомних» тем, все має бути без кутів, обтічне. Проблеми, які є зараз, оминаються, і замість них подаються якісь ерзаци. Ось і понапирало в сучасне мистецтво кон’юнктурних людей, які цю тему вловили, але чогось своєрідного і самодостатнього створити не змогли. Бо можуть тільки заумні анотації до своїх плямочок і баночок з сечею понаписувати. Або виїхати на політиці. Знову ж кажу, є винятки. Я ж працюю з архетипами, з потворністю людської природи, з апокаліптичними темами, з перетворенням потворності на культ. Мені цікава людина з усіма її тельбухами.

    – Оця потворність в людях росте зараз? Жлобів стає більше?

    Сьогодні це все перетворюється вже, швидше, на культ. Жлобство, як на мене, вже давно набуває ознак такої собі сучасної «релігії». Як і кожен релігійний культ, це ціла система світогляду та світосприйняття. Спрямована на гуртування людей, які зайняті спільним поясненням походження світу і природи речей, а також проблемами колективного виживання у природі і соціумі. Зі своїм набором культурних, духовних і моральних цінностей, що й обумовлюють поведінку жлоба. Зі своїми богами, культовими спорудами, “духовними” авторитетами, ритуалами і таїнствами. Походження цього культу губиться в глибині віків і явно розвивається з прогресією. Для мене це цікава історія, яку варто вивчати, напрацьовувати як тему для мистецтва, абсолютно автентична і багатошарова. Як і кожна релігія, вона несе певні естетичні і етичні стандарти. Я не впевнений вже зараз, що жлоб не здатний нічого будувати і створювати. І що його енергія направлена виключно на руйнування. Навпаки, він активно розбудовується. Жлоб є надзвичайно вітальним. Це він створює абсолютно новий світ, де можуть бути огидно змішані всі стилі і зруйновані всі пропорції, починаючи з архітектури 30-поверхових ларьків і закінчуючи антикрилом на жигулях. Це він – творець пивниць з трубами для витяжок, щоб не пріли буряки у центрі міст, і надзвичайно цікавих шпаківень, склепаних з вікон тролейбусного заводу на балконах, що розміщені на фасадах історичних будинків. Це він створив жалюгідні майдани, прикрашені позолоченими диспропорційними бабами, зліпленими з їхніх дружин, і офісні центри, облицьовані туалетною плиткою. Це він створює телебачення і рекламу, від якої вивертає навіть жлобів, настільки це нудно, нав’язливо й одноманітно. Він створює надзвичайну кількість продукції, в тому числі мистецтво і літературу. Як і всі адепти тоталітарних сект, жлоби намагаються всіх перетворити на жлобів. Вони активно вербують у свої ряди нових членів, нав’язуючи їм свій погляд на речі. При тому, що з такою позицією в потужному колективі жлобів дійсно виживати легше. Ти приймаєш правила гри, чемно віриш в певний набір «цінностей», смиренно виконуєш ритуали – і “рай на землі забезпечений”. Причому тут і зараз. Тебе нічого не дратує, ти в гармонії зі Всесвітом, і на тебе сходить “благодать”. Я таке спостеріг. Як тільки припиняється спротив тому, що ти вважаєш жлобством, людина гармонізується і зовні, і зсередини. І первісні лоботомічні ознаки цьому не заважають. Вона стає жлобом і виживає. Тобто абсолютно нормально функціонує і навіть стрімко піднімається кар’єрними сходами.

    – Буяння барв і форм на твоїх полотнах у мене чомусь викликало асоціацію з стилістикою латиноамериканських культів смерті. Та потім я прочитав, що ти народився в Алжирі. Африка на півсвідомому рівні якось вплинула на тебе в тому, що ти робиш?

    Думаю, що вплинув контраст. Повернення з якоїсь фантастичної країни дитинства, яка там і залишилась, з нашаруванням римської, вандальської, мусульманської і французької цивілізацій, в Україну, радянську і пострадянську школу 90-х років, з розваленою економікою, пошуком самоідентифікації, в тому числі й національної, з бандитами, палаючими бехами на вулицях, гопотою в новому національному спортивному костюмі    «три полоскі, класика», чергами за гречкою, екстрасенсами, побутовим містицизмом, серійними вбивцями, агресивними ментами. З усіма пошуками шляху країни і людей. Тому і почав формуватись такий світогляд з контрастами у всьому і переріс в роботи.

    – Твоя остання виставка – «ZombieLand». Україні загрожує зомбіфікація? І які її ознаки?

    У нас зомбіфікація проявляється найяскравіше через постійну спробу вивести якийсь новий штучний тип людини. Спочатку зробити з українців малоросів, а як результат – просто зросійщити, забравши індивідуальні національні ознаки. Потім селекціонувати радянську людину-зомбі, яка має бути схожа на якусь бойову гусінь, без індивідуальних амбіцій, але достатньо агресивну в колгоспній зграї, щоб пожерти і завоювати весь світ і нав’язати йому радянську комуністичну систему. Зараз мічурінськими мас-медійними методами виводиться і культивується жлобство, яке має бути інтегроване в глобалістичний контекст, для споживання якомога більшої кількості товарів і яке, мукаючи і пускаючи слину, має пахати на місцеву олігархію, не протестуючи і не роблячи бунтів. Така кастрована людина-віл з робочим плугом на спині.

    Взимку ти написав “Десять причин встановити у Києві пам’ятник барону Енгельгардту. Відкритий лист до міністра культури України”. Враховуючи особистість теперішнього міністра, зрозуміло, що це був класний мистецький жест, але все-таки – чи була якась реакція? І для розвитку теми: у листі ти розгортаєш ідею українського лицарства, що само по собі могло би бути щепленням від нашого жлобства. А якби уявити собі, що володарем думок став би не Тарас Шевченко, однозначно геніальний поет, а, скажімо, Котляревський – це якось би змінило Україну?

    Змінило б. Є шляхетна історія, є аристократія, яка нав’язувала культурні тренди, яка займалась популяризацією елітарних цінностей. Врешті-решт Котляревський був засновником української літературної мови і того українського гротескно-бурлескного мегастилю, який потім підхопив і розвинув Гоголь. У Гоголя з одного боку іронія, самоіронія, з іншого – моторошний сюрреалістичний морталізм, стирання межі між добром і злом, постійна боротьба з дияволом в різних іпостасях, пошук ідеальної людини, позитивного героя в оточенні патологічних упирів. Щодо проекту пам’ятника барону Енгельгардту, було багато різних сюрпризів. Все це було сприйнято неоднозначно, тому що проект розійшовся Мережею дуже швидко і дійшов до урядовців. З одного боку, було порозуміння у нашої інтелектуальної еліти, яка, звичайно, знає, що таке абсурдизм і постмодернізм, і уловила, що це є тестовий арт-проект для виявлення рівня самоіронії в хворому і консервативному суспільстві. З іншого боку, погрози “повисмикувати ноги”, “закатати в бетон”, “поламати руки” і від ультраправих, націоналістів, різних вишиванщиків з вусами-підковою і буряковими пиками, які це сприйняли як знущання з “сакральної криниці пам’яті”, так і ультралівих, всіляких ветхозавітних і неозавітних комуністичних упирів, які образились на пару пунктів концепції. Я моментально став “україножером, жидом і жидовствующим, художником-дегенератом, промосковською маріонеткою” і таке інше. Мені телефонували з погрозами, писали страшні листи, банили на Фейсбуці і таке інше. Я не сподівався, що у нас це так вузько може бути сприйнято. Я прекрасно усвідомлюю цінність Шевченка, поета і художника, але всі ці традиції в нашій культурі, які замішані на забронзовілості певного культу, і подальше табуювання тем, з цим пов’язаних, треба ламати. Інакше вся наша культура перетвориться на одну гігантську смушкову шапку, як було за совка, навколо якої будуть гасати висловусі парубки в турецьких національних штанях і дорідні молодиці у віночках з різнокольоровими стрічками. Час від часу ми будемо вражати світ побудовою гігантської писанки з папьє-маше або найбільшого вареника. І все, край.

    – Що для тебе в мистецтві може бути табу?

    Ніяких табу. Вся людська діяльність має бути темою для мистецтва, інакше навіщо цим займатись? Краще вже тоді піти в галузі, де процвітають табу. Їх дуже багато у світі.

     

    Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!

    10 thoughts on “Олекса МАНН: «Мені цікава людина з усіма її тельбухами»

    1. шикарне інтерв’ю! прочитала з величезним задоволенням!!! удачі вам!

    2. Цей дешевий художній філософ мене вже дістав! Постійно натрапляю на цього сопляка. Цікаво, як  ви можете вестись на ці понти? Теж мені нова генерація. Там крім понту нічого немає.

    3. я вбачаю в цьому профанацію сучасного мистецтва. і мистецтва загалом.  а те що він жене, то взагалі не потрапляє в ніяки рамки

    4. Це Босх і Террі Гілліам нашого часу! абсолютно самобутній і одночасно україський. Дуже люблю його роботи і тексти. Дякую за це інтерв’ю!

    5. нарешті є на кого дивитись,є що читати,і утворюється той контекст,в якому можна творити.нарешті укрмистецтво стало провокативним,цікавим,злоєбучим.бо забембали абстрактна поєбень,гори цеглин,плямочки і каробачкі.дістав той секонд хенд і сміття,яке нам тулять як сучасне українське мистецтво.

      це відродження,а якщо ви думаєте,що це декаданс-ідіть на вернісаж.

    6. Я не знаю для чого все це робиться? Це не мистецтво! У себе це не повісиш. Це ніде не повісиш… Воно дуже енегетично негативне. Це наркотики так впливають на мозок?

    7. Люди! з кого ви робите зірку? Зробили і що? Наш час- час бездарів! це провокатор, який поплюжить все за що вмирали наші діди! це мистецтво?

    8. дивно, але художник правий! і  він цікавий. це швидше філософ і художник разом. дивно спостерегати, як його цькують… це україна.

    9. Цікава размова! Цікавий автор! Цікаві роботи! Я спостерегаю за ним. Це нова хвиля.

    10. Нарешті хтось почав ці важливі дражливі речі обговорювати!

    Comments are closed.