Олекса Манн – сучасний український художник, арт-директор, ілюстратор. З 1997 року бере участь у виставках в Україні та за кордоном. Роботи Олекси зберігаються у приватних колекціях в Україні, Австрії, Росії, Франції, Німеччині, Японії, США та Канаді.

Олекса – учасник епатажного Союзу вільних художників «Воля або смерть». Його роботи виконані в стилі так званого «жлоб-арту», надзвичайно провокативної і політично некоректної мистецької течії.  На думку Олекси, естетика неполіткоректності відкриває шлях до свободи. У його сюрреалістичному інфернальному художньому дзеркалі відображається нова українська ідентичність, а разом з нею і шлях, яким Олекса пропонує йти українцям: шлях революції та пошуку.

– Олексо, ще декілька років тому живопис, який назвали «жлоб-арт», не був надто відомим. А зараз ти, Семесюк, Єрмоха вже майже культові. Як ти думаєш, через що така потужна реакція на ваші роботи – вдалий піар чи все-таки ви стали на болючий мозоль?

Знаєш, піару як такого особливо не було. Була досить обмежена кількість виставок і наші блоги в Інтернеті. Провідні куратори нами не цікавляться, у проекти не запрошують. Намагались швидше це замовчувати, ніж піарити. Тобто це поширилось як «сарафанне радіо». Люди, які цікавляться сучасним мистецтвом, вже задовбані безмежною кількістю безхребетних і беззубих мистецьких потуг, а тут з’являється ціла низка художників з критичним поглядом на життя, які постійно працюють, видають нові роботи, самоорганізовуються, популяризують свої ідеї, працюють з людиною, з характерами, не бояться бути агресивними до слабких місць менталітету. Чіпляють і десакралізують святині, беруться за табуйовані теми. Тобто якісь «стрьомні пацани». Може, панки якісь або щось таке – неясно. От це і пробудило цікавість.

– А чому, на твою думку, у нашому мистецтві домінує така безхребетність? Це якась національна ознака?

Не думаю, що національна. Всі зараз переживають схожі труднощі. І не всі безхребетні, ясно, що є винятки. По кутках Інтернету створюються жваві проекти, якими у нас ніхто не займається. Мейнстримова тема зараз – розмовляти мистецьким західноєвропейським суржиком. Тобто орієнтуватись на напрямки 50-60-их років ХХ століття, це перевірений часом варіант. Тоді ти “інтегруєшся у світовий контекст”, як це подається. Але це не так.  У світі і так до фіга хрінового мистецтва саме такого ґатунку, і не дай Боже торкатись «стрьомних» тем, все має бути без кутів, обтічне. Проблеми, які є зараз, оминаються, і замість них подаються якісь ерзаци. Ось і понапирало в сучасне мистецтво кон’юнктурних людей, які цю тему вловили, але чогось своєрідного і самодостатнього створити не змогли. Бо можуть тільки заумні анотації до своїх плямочок і баночок з сечею понаписувати. Або виїхати на політиці. Знову ж кажу, є винятки. Я ж працюю з архетипами, з потворністю людської природи, з апокаліптичними темами, з перетворенням потворності на культ. Мені цікава людина з усіма її тельбухами.

– Оця потворність в людях росте зараз? Жлобів стає більше?

Сьогодні це все перетворюється вже, швидше, на культ. Жлобство, як на мене, вже давно набуває ознак такої собі сучасної «релігії». Як і кожен релігійний культ, це ціла система світогляду та світосприйняття. Спрямована на гуртування людей, які зайняті спільним поясненням походження світу і природи речей, а також проблемами колективного виживання у природі і соціумі. Зі своїм набором культурних, духовних і моральних цінностей, що й обумовлюють поведінку жлоба. Зі своїми богами, культовими спорудами, “духовними” авторитетами, ритуалами і таїнствами. Походження цього культу губиться в глибині віків і явно розвивається з прогресією. Для мене це цікава історія, яку варто вивчати, напрацьовувати як тему для мистецтва, абсолютно автентична і багатошарова. Як і кожна релігія, вона несе певні естетичні і етичні стандарти. Я не впевнений вже зараз, що жлоб не здатний нічого будувати і створювати. І що його енергія направлена виключно на руйнування. Навпаки, він активно розбудовується. Жлоб є надзвичайно вітальним. Це він створює абсолютно новий світ, де можуть бути огидно змішані всі стилі і зруйновані всі пропорції, починаючи з архітектури 30-поверхових ларьків і закінчуючи антикрилом на жигулях. Це він – творець пивниць з трубами для витяжок, щоб не пріли буряки у центрі міст, і надзвичайно цікавих шпаківень, склепаних з вікон тролейбусного заводу на балконах, що розміщені на фасадах історичних будинків. Це він створив жалюгідні майдани, прикрашені позолоченими диспропорційними бабами, зліпленими з їхніх дружин, і офісні центри, облицьовані туалетною плиткою. Це він створює телебачення і рекламу, від якої вивертає навіть жлобів, настільки це нудно, нав’язливо й одноманітно. Він створює надзвичайну кількість продукції, в тому числі мистецтво і літературу. Як і всі адепти тоталітарних сект, жлоби намагаються всіх перетворити на жлобів. Вони активно вербують у свої ряди нових членів, нав’язуючи їм свій погляд на речі. При тому, що з такою позицією в потужному колективі жлобів дійсно виживати легше. Ти приймаєш правила гри, чемно віриш в певний набір «цінностей», смиренно виконуєш ритуали – і “рай на землі забезпечений”. Причому тут і зараз. Тебе нічого не дратує, ти в гармонії зі Всесвітом, і на тебе сходить “благодать”. Я таке спостеріг. Як тільки припиняється спротив тому, що ти вважаєш жлобством, людина гармонізується і зовні, і зсередини. І первісні лоботомічні ознаки цьому не заважають. Вона стає жлобом і виживає. Тобто абсолютно нормально функціонує і навіть стрімко піднімається кар’єрними сходами.

– Буяння барв і форм на твоїх полотнах у мене чомусь викликало асоціацію з стилістикою латиноамериканських культів смерті. Та потім я прочитав, що ти народився в Алжирі. Африка на півсвідомому рівні якось вплинула на тебе в тому, що ти робиш?

Думаю, що вплинув контраст. Повернення з якоїсь фантастичної країни дитинства, яка там і залишилась, з нашаруванням римської, вандальської, мусульманської і французької цивілізацій, в Україну, радянську і пострадянську школу 90-х років, з розваленою економікою, пошуком самоідентифікації, в тому числі й національної, з бандитами, палаючими бехами на вулицях, гопотою в новому національному спортивному костюмі    «три полоскі, класика», чергами за гречкою, екстрасенсами, побутовим містицизмом, серійними вбивцями, агресивними ментами. З усіма пошуками шляху країни і людей. Тому і почав формуватись такий світогляд з контрастами у всьому і переріс в роботи.

– Твоя остання виставка – «ZombieLand». Україні загрожує зомбіфікація? І які її ознаки?

У нас зомбіфікація проявляється найяскравіше через постійну спробу вивести якийсь новий штучний тип людини. Спочатку зробити з українців малоросів, а як результат – просто зросійщити, забравши індивідуальні національні ознаки. Потім селекціонувати радянську людину-зомбі, яка має бути схожа на якусь бойову гусінь, без індивідуальних амбіцій, але достатньо агресивну в колгоспній зграї, щоб пожерти і завоювати весь світ і нав’язати йому радянську комуністичну систему. Зараз мічурінськими мас-медійними методами виводиться і культивується жлобство, яке має бути інтегроване в глобалістичний контекст, для споживання якомога більшої кількості товарів і яке, мукаючи і пускаючи слину, має пахати на місцеву олігархію, не протестуючи і не роблячи бунтів. Така кастрована людина-віл з робочим плугом на спині.

– Взимку ти написав “Десять причин встановити у Києві пам’ятник барону Енгельгардту. Відкритий лист до міністра культури України”. Враховуючи особистість теперішнього міністра, зрозуміло, що це був класний мистецький жест, але все-таки – чи була якась реакція? І для розвитку теми: у листі ти розгортаєш ідею українського лицарства, що само по собі могло би бути щепленням від нашого жлобства. А якби уявити собі, що володарем думок став би не Тарас Шевченко, однозначно геніальний поет, а, скажімо, Котляревський – це якось би змінило Україну?

Змінило б. Є шляхетна історія, є аристократія, яка нав’язувала культурні тренди, яка займалась популяризацією елітарних цінностей. Врешті-решт Котляревський був засновником української літературної мови і того українського гротескно-бурлескного мегастилю, який потім підхопив і розвинув Гоголь. У Гоголя з одного боку іронія, самоіронія, з іншого – моторошний сюрреалістичний морталізм, стирання межі між добром і злом, постійна боротьба з дияволом в різних іпостасях, пошук ідеальної людини, позитивного героя в оточенні патологічних упирів. Щодо проекту пам’ятника барону Енгельгардту, було багато різних сюрпризів. Все це було сприйнято неоднозначно, тому що проект розійшовся Мережею дуже швидко і дійшов до урядовців. З одного боку, було порозуміння у нашої інтелектуальної еліти, яка, звичайно, знає, що таке абсурдизм і постмодернізм, і уловила, що це є тестовий арт-проект для виявлення рівня самоіронії в хворому і консервативному суспільстві. З іншого боку, погрози “повисмикувати ноги”, “закатати в бетон”, “поламати руки” і від ультраправих, націоналістів, різних вишиванщиків з вусами-підковою і буряковими пиками, які це сприйняли як знущання з “сакральної криниці пам’яті”, так і ультралівих, всіляких ветхозавітних і неозавітних комуністичних упирів, які образились на пару пунктів концепції. Я моментально став “україножером, жидом і жидовствующим, художником-дегенератом, промосковською маріонеткою” і таке інше. Мені телефонували з погрозами, писали страшні листи, банили на Фейсбуці і таке інше. Я не сподівався, що у нас це так вузько може бути сприйнято. Я прекрасно усвідомлюю цінність Шевченка, поета і художника, але всі ці традиції в нашій культурі, які замішані на забронзовілості певного культу, і подальше табуювання тем, з цим пов’язаних, треба ламати. Інакше вся наша культура перетвориться на одну гігантську смушкову шапку, як було за совка, навколо якої будуть гасати висловусі парубки в турецьких національних штанях і дорідні молодиці у віночках з різнокольоровими стрічками. Час від часу ми будемо вражати світ побудовою гігантської писанки з папьє-маше або найбільшого вареника. І все, край.

– Що для тебе в мистецтві може бути табу?

Ніяких табу. Вся людська діяльність має бути темою для мистецтва, інакше навіщо цим займатись? Краще вже тоді піти в галузі, де процвітають табу. Їх дуже багато у світі.

 

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ