Днями

АПТЕКА

Стою на зупинці, нікого не чіпаю. Автобуса довго немає. Трохи праворуч невелика аптека. І ось з цієї аптеки виходить чоловік із здивовано-задуманим виразом обличчя. Таке враження, що йому в аптеці 50 копійок перетворили на 5000 гривень і зараз він думає, як би цей фокус самому зробити. Заходить в аптеку жінка. Виходить з таким же виглядом. Потім бабця, потім пацан, потім ще один чоловік. І у всіх на обличчі те ж саме. Автобуса все одно немає, а цікавість у мене вже досягла своїх меж – пішов сам. Заходжу в аптеку. За прилавком… ні, не дівчина. Мрія! За прилавком в білому халаті Вона. Порівняно з нею будь-яка Міс (України, Світу, Всесвіту) – просто паршива кішка з сміттярки! Ось зараз би цю дівчину взяти з аптеки, за на будь-який конкурс краси відправити – всі місця наші будуть. І корона міста, і країни, і Європи, і світу. Ну чому ж ця дівчина тут, за прилавком, а не захищає честь країни? Чому взагалі в цій країні все не на своєму місці? Чому філологи продають побутову техніку? Чому льотчики працюють вантажниками? Чому менеджери пишуть фантастичні романи? Чому письменники працюють бухгалтерами… З такими думками я вийшов з аптеки. Майор міліції, який стояв до цього зі мною на зупинці, подивився на моє обличчя і попрямував до аптеки…

 

Якось

БЛОНДИНКИ

Працював я колись на заправці. Під’їжджає якось на заправку крута «Мазда». З неї виходить дівчина і йде на касу. Оплатила, повертається і виявляє, що брелка з кнопкою для відкривання дверей немає (він на ключах в замку запалювання). Підходить до мене і просить допомогти, а мені реально ніколи. Знайшов у кишені дріт, загнув і дав їй, щоб клавішу зсередини підчепила. Вікно ж сантиметрів на три відкрито. Через п’ять хвилин бачу – на газоні лежить мужик і рже. Питаю у нього, що таке. А він мені: «Он дурепа дротом двері відкрити намагається». Ну, я сказав, що це я їй порадив. Після його уточнення я ліг поруч. Вона (дівчина) мучиться, намагається підчепити клавішу, а друга в середині машини сидить і її направляє!

 

Колись

ПРЕЗЕРВАТИВИ

Знайомий кіношник розповів. Було це в часи радянського кіновиробництва. Знімали героїчний фільм про війну в якомусь південному містечку. Оскільки батальних сцен було дуже багато, на зйомці працював найкращий піротехнік «Мосфільму», професіонал. В один із вихідних між зйомками гуляємо ми містом з майстром для ознайомлення з місцевими закладами громадського харчування (у ті часи кіношників на знімальному майданчику не годували, харчуватися доводилося самим). Раптом майстер, помітивши переговорний пункт на пошті, різко повертає туди, кажучи, що потрібно терміново зв’язатися з Москвою. Вирішую його почекати. Москву дали на диво швидко, і його покликали до кабінки. Голос майстра-піротехніка професійно гучний, а двері кабінки погано прикриті, тож через кілька секунд я чую розмову: “Так, я це, я… Передай Дмитрові, щоб терміново вислав два ящики презервативів… Як це багато, коли і так не вистачає?! Я що, винен, що вони такі тонкі і швидко рвуться? Доводиться по два одягати! Та й чим швидше, тим краще». (Тут треба сказати, що піротехніки використовували гуму для прострілів під одягом, заповнюючи її імітацією крові). Фізіономії телеграфісток, які уважно вслухалися в цю розмову, надовго залишилися у мене в пам’яті. Враховуючи зовнішність майстра (йому було років 60, невисокого зросту, з чималенькою лисиною), мене розпирала гордість за всіх мосфільмівських майстрів!