Найгіршим є фактор чисельної переваги. У цьому двобої ти ніколи не можеш бути один на один. Тих, інших, яким ти чомусь не подобаєшся, завжди має бути більше. Так, щоби твої шанси на більш-менш успішний самозахист були зведені до мінімуму. Коли ж ти маєш хоч якусь підтримку, яка могла би раптом обернутися вашою більшістю, тоді з’являються більш витончені прийоми. Ті, котрі вирізняють тебе лише за якоюсь одною рисою чи властивістю, яка робить тебе не таким, – стать, колір шкіри, будова черепа, символ віри, рівень освіти, вік і так далі – завжди знайдуть спосіб внести суперечності у вашу більшість. Вони зуміють знущатися настільки делікатно і невимушено, що ви знову опинитеся один проти всіх, вам не захочуть помогти такі самі, як і ви, хоч вони теж будуть потерпати. Наступним етапом може бути те, що ваш протест зробить саме вас винним. Вони подадуть вас негідником, агресором, божевільним порушником ладу.

А ще у цьому вирізненні обурює примітивна однобокість. Ви перестаєте бути собою, перестаєте бути повноцінною і складною особою. Ви наперед розцінюєтеся лише за однією рисою, яка заступає у той момент усього вас, хоч може для вас бути зовсім несуттєвою. Скажімо, просто хтось, хто нервує міліцію. Або будь-яка якась, яку треба мати. Брудний, якого потрібно у кращому разі остерігатися і гнати, а у гіршому – знищити заради чистоти решти і блага самого ж знищеного.
Однак у всіх цих закономірностях пригнічення найвагомішим є ефект відповіді. Пінг-понг жорстокості. Коли приймаєш подачу приниження і кривди, думаючи про ефектну підкрутку або туш. Ті, хто ображає, не задумуються про власну безпеку, коли ображають. Хоч саме у цей момент сіють зерна ненависті, які рано чи пізно обернуться чимось зворотнім. Зло не може породити нічого іншого, ніж зустрічне зло. Хвилева садистична радість або безглузда віра у те, що принижені будуть завжди підкорятися, рано чи пізно викликають протидію, в якій немає місця поблажливості.
Принижені і катовані діти, учні, жінки та усі інші дуже скоро опановують прийоми такого настільного тенісу. Невдовзі вони самі стають злочинцями, які з легкістю нищать своїх кривдників, котрі часом навіть не розуміють, звідки таке зло може з’явитися на цьому світі. Замкнутий цикл, невмирущість успадкованого насильства виявляється найстрашнішим наслідком будь-якої дискримінації.        
У радянській армії мене найбільше дивувало те, наскільки насильство може бути нормалізованим, формалізованим, ритуальним і абстрактним. Адже там не йшлося ні про які особисті речі. Так просто було заведено. Молодих солдатів всіляко гнітили старші. Так мусило бути. Молоді калічіли і терпіли. Але чекали свого часу. В один якийсь момент вони досягали у тій своїй одній ознаці – термін служби – тої відмітки, після якої дискримінація припинялася. Раптово вони ставали рівними з тими, хто їх ще учора мучив. Парадокс полягав у тому, що і колишні мучителі, і колишні мученики
опинялися у тій більшості, яка продовжувала гнітити нових молодших. Жертви і кати починали дивитися одне на одного людськими очима. Вони навіть ставали друзями, забуваючи те, що було. Натомість вже разом ставали чимось безособовим, коли йшлося про спільне насильство. І дивно, що помста вчорашніх жертв скеровувалася не на мучителів, до стада яких тепер потрапив, а до цілком невинних молодих солдатів, які не заподіяли тобі нічого, не те, що злого. Але всі пережиті і витримані знущання, отримані від тоді ще безособової більшості, так само абстрактно переносилися на невідомих людей. Їхня вина полягала в тому, що ти сам був колись таким, а тепер ти інший. Той, хто може собі позволити вирізняти інших лише за якоюсь однією ознакою (у цьому випадку – наймолодший солдат). Така от естафета жорстокості, на яку були здатними діти з найкращих сімей. Хлопчики, обдаровані різними талантами. Нормальні, врешті, люди.
 
Тарас ПРОХАСЬКО