Найновіша модель Європи є дуже поважною відповіддю на безліч болісних запитань, які мордували народи цього континенту. Однак вже навіть найбільші ентузіасти євроінтеграції  не мають жодних сумнівів у травматичності нових запитань, котрі виникли в той момент, як об’єднана Європа стала відповіддю на запитання попередні.

Зрозуміло, що запитання не мають жодного шансу на те, що їх усунуть. Бо кожна відповідь породжує ще більше запитань і необхідних відповідей.

Одним з найінтимніших (у тому сенсі, що стосується найглибших переживань кожного європейця) і найконтинентальніших (бо стосується всіх європейців) є проблема (ніколи не любив цього слова, бо воно передбачає передовсім усунення проблеми) чи нескінченний ланцюг запитань-відповідей-запитань, які мають назву «тут-самоідентифікація», «закорінення», «мала батьківщина», «генетична пам’ять», «родинна географія».

Цікаво спостерігати за виявами цілої туристичної індустрії, вибудованої саме на цьому, не до кінця зрозумілому самим туристам, гонові. Тисячі молодих німців щороку відвідують зовсім незнані польські містечка лише тому, що сто років тому тут народжувалися їхні діди та умирали прадіди. Кожен інтелігентний молодий поляк із Західної Галичини вважає своїм обов’язком побувати у Галичині Східній. Мешканці мультинаціонального Берліна вислуховують і переповідають фантасмагорійні сімейні історії про своїх бабців, вуйків і прадідів Балкан, Карпат, Кавказу, Скандинавії, переплетення чиїх доль спричинилося до найхимерніших схрещень.

Важливо, що в усьому цьому цілком відсутні сентименти, фобії і філії, які мотивували такий туризм ще двадцять років тому. Це вже не відчуття втрати, вигнання, агресії, нетерпимості, реваншу чи експансії. Навіть не солодощі втраченого дитинства чи віра у можливе повернення. Просто усвідомлення потреби опори, родинності, тверді, місця, в якому навіть не потребуєш бути, коли знаєш напевно, що воно є.

Зовсім недавно я, котрий все життя провів на своєму рідному місці, мав нагоду пережити таке саме відчуття.

Я опинився у тому куті, який хтось називає найпівденно-найсхіднішою Польщею, найпівнічно-найсхіднішою Словаччиною, найпівденно-найзахіднішою Україною. Або Лемківщиною. Дивовижно гарні, допасовані одні до інших гори. Майже пустка. Кілька хат. По дві-три на окреме село. Лісу більше, ніж будь-де у інших Карпатах, бо людей найменше. Ще й тому – чорні бузьки, горностаї на дорогах, хижі птахи та саламандри. Це те, що відразу впадає в очі, бо треба пожити тут трошки довше, щоби на зарослих травою горбиках розпізнавати колишні фундаменти, криниці, пивниці. Щоби безпомилково відрізнити у хащах кілька черешень, яблунь, сливок колишнього саду.

Вміст Лемківщини у моїй крові дуже малий. Мої лемки поїхали зі своєї Лемківщини надто давно і надто спокійно, щоби я міг віднайти у цьому якусь драму. Моя свідомість надто зіпсута біологією, щоби не тішитися зі споглядання території, де рослини і звірята знову запанували після знелюднення. Зрештою, мені там буває надто добре, щоби вдаватися до якогось аналізу.

Серед гір був цвинтар. На кожній могилі – стандартне кам’яне розп’яття. Під кожним розп’яттям – вирізані кирилицею архаїчні імена та прізвища. Роки народження і смерті залишилися поза увагою і каменяра, і родини. Натомість незмінним є останній рядок у кожному написі – В.Й.П. Вічна йому пам’ять.

Тарас ПРОХАСЬКО