Судова система в Україні сьогодні не може похвалитися високою народною довірою. Суди критикують за корумпованість, закритість, несамостійність тощо. Як виправити ситуацію?

Нещодавно Апеляційний суд Івано-Франківської області разом з Територіальним управлінням ДСА України в Івано-Франківській області та громадською організацією «Закон і порядок» провів дослідження «Оцінка якості роботи місцевих загальних судів Івано-Франківської області: дослідження, результати, висновки». Ініціатори дослідження схиляються до думки, що негативні уявлення про правосуддя складаються на прикладі окремих справ. Про те, чи може українське судочинство наблизитися до європейських стандартів – у розмові із заступником голови Апеляційного суду Івано-Франківської області Андрієм Малєєвим.

 

– Андрію Юрійовичу, нещодавно Апеляційний суд Івано-Франківської області долучився до дослідження щодо оцінки якості місцевих судів. Яка мета дослідження, як воно вплине на подальшу роботу судів?

Досі можна було побачити тільки окремі аспекти роботи суду, наприклад, зібрати статистичну інформацію або ситуативні зауваження конкретних осіб. А комплексного підходу до оцінки діяльності судів не було.

Методика, застосована в нашому дослідженні місцевих судів, є унікальною. До прикладу, системи оцінювання прокуратури, внутрішніх справ чи міськвиконкому не існує. Ми ж вирішили, що повинні бути відкритими до людей, ми зрозуміли, що легітимність судової влади прямо залежить від того, як люди до неї ставляться.

І от ця система оцінювання дозволяє побачити деякі організаційні проблеми, які є в суді та виробити індивідуальні рекомендації з їх усунення для кожного суду зокрема.

Сама по собі система оцінювання має комплексний характер. Частину інформації отримано зі статистичних даних, частину – шляхом опитування працівників суду (внутрішнє оцінювання) та споживачів судових послуг (зовнішнє оцінювання). Таке дослідження проведене в сімнадцяти судах області. Ми ставили перед собою три завдання: перевірити саму систему оцінювання щодо її придатності; прагнули з’ясувати стан справ у судах та отримати організаційний досвід. Ми всі три завдання виконали.

Ми визначили, що сама по собі система оцінювання – вдала спроба, але має значний потенціал для вдосконалення. Адже на підставі лише вражень людей точну картину судової системи уявити не можна. Тобто ми не досліджували, чи достовірне це враження, а без цього і зворотний зв’язок теж не буде точним. Наскільки приблизні ми отримуємо результати за допомогою вражень і анкет, настільки точні даємо рекомендації місцевим судам.

Але системи оцінювання не є самоціллю, вона є елементом системи управління судом. Тобто на базі цієї системи оцінювання будуть створені стандарти, яким повинна відповідати судова діяльність.

– То які результати оцінювання? На що люди найбільше скаржаться?

Дослідження вийшло надзвичайно об’ємним. Але загальні враження прості. Результати внутрішнього оцінювання значно кращі, ніж зовнішнього. Відвідувачі судів не настільки оптимістично оцінюють суди, як це роблять самі судді і працівники суду. Істина, напевне, посередині. Одні краще бачать ситуацію, оскільки там працюють, інші гірше, оскільки бачать роботу зовні.

– Як Ви особисто оцінюєте роботу судів першої інстанції? Скільки відсотків їхніх рішень скасовано чи змінено в апеляційному порядку?

Більшість судових рішень судів першої інстанції взагалі не оскаржується. Це може свідчити про належне виконання судами своїх функцій. До прикладу, минулого року у цивільних справах ухвалено 16141 рішення, з них в апеляційному порядку переглянуто 1562, або 9,68%.

Разом з тим, є й окремі недоліки. Про ці недоліки свідчить та кількість апеляційних скарг, яка надходить на рішення судів. Суддя має право на помилку і іноді помиляється, тому що судова практика, на жаль, ще не є однаковою. І саме над цим ми працюємо. Я би сказав, що недоліки місцевих судів обумовлені не тільки самими місцевими судами: вони працюють  в ситуації без однозначного орієнтира для вирішення справ.

Другим недоліком місцевих судів є відсутність єдиних організаційних моделей, єдиних організаційних засад, які не дозволяють уніфікувати практику. Робота суду залежить від підходів керівника апарату і керівника суду, відповідно, суди можуть бути організовані краще або гірше, а потрібно, щоб було однаково, щоб результат не залежав від особистих якостей керівників. Це все потребує вдосконалення і стандартизації.

І третій недолік. Можна говорити про кризу управління. Кількість справ зростає, тому що з’являються нові види взаємин між людьми. Кількість інформації, яка виробляється в суспільстві, збільшується, а засоби її обробки не встигають за таким розвитком. Суд – це також засіб обробки інформації, і працівники суду за допомогою паперово-олівцевих технологій уже не встигають обробити цей масив інформації.

Відповідно, потрібно або збільшувати кількість ресурсів (людей, приміщень тощо), або переходити на інші інформаційні технології. Якщо йти традиційним шляхом і збільшувати ресурси, то засоби будуть коштувати дорожче, ніж саме правосуддя. Майбутнє за інформаційними технологіями, які засновані на програмно-апаратних комплексах.

Тепер власне з приводу недоліків, які можна адресувати місцевим судам. Вони пов’язані з загальнокультурним рівнем нашого суспільства. Я зараз не кажу про вишиванки, гопак і співучу українську мову. Я говорю про ставлення до людей до поняття справедливості, до права. В цьому основна причина не тільки бід правосуддя, а й всього суспільства. Наші судді точно такі, як і люди, серед яких живуть наші судді. І якщо хочемо критикувати суддів, я радив би частіше дивитися в дзеркало. Якби українці хотіли мати адекватну систему правосуддя, вони б уже її мали. Їх влаштовує така ситуація. Наші люди кричать, що судді погані, що судді беруть хабарі і, тільки прокричавши це, йдуть і пробують знайти вихід на суддю, щоб зробити те саме. І так більшість. Питання судово-правової реформи – це питання і зміни свідомості людей.

– То як задовольнити суспільний попит на справедливість, коли з одного боку довіра до судів зменшується, з іншого – така система правосуддя людей влаштовує?

Завжди у масовій свідомості є частина людей, які думають не так. Вони орієнтуються на більш ідеалістичні цінності. Це та активна частина людей, яка, можливо, не відразу, але обов’язково переможе. І наше завдання зробити так, щоб цих людей було більше і в судах, і поза судом. Кожному з нас потрібно переосмислювати своє ставлення до того, як ми живемо,  до того, яким має бути правосуддя, і до того, що взагалі таке справедливість.

– Як оцінюєте судову реформу в Україні? Чому вона неефективна?

Чому неефективна? Просто ми мали мало часу для її втілення. Фактично, з 1991 до 2001 року судова реформа не відбувалася. У 2001 році зробили ще один крок-видимість – відбулася так звана мала судова реформа. Підлатали, підштукатурили Кримінальний процесуальний кодекс. Звичайно, коли воно штучно було вбудоване в наявний механізм, то воно і не працювало як єдина система. Фактично, на законодавчому рівні розпочалася кардинальна реформа у 2010 році. Але чи вона завершилася? Ні. Прийняти закон не так складно. Складно втілити цей закон у реальні суспільні відносини. Не можна в одній сфері зробити реформу, а в іншій – ні. Адже до правосуддя причетні всі: населення, державні і громадські інститути. Так чи інакше вони зв’язані у систему правосуддя, особливо ті, які називаються прокуратура, адвокатура, міліція. Вони чомусь не реформуються, всі хочуть реформувати суди. Мене не цікавлять інші органи, але я знаю, якщо вони будуть робити якісь кроки, то разом ми швидше прийдемо до фінішу.

– Ви погоджуєтесь з тим, що судова гілка влади перестає бути самостійною і сьогодні вже є цілком підконтрольною виконавчій владі і президентській вертикалі?

Я б відповів так. Було б неправильно не помітити, що посилився дисциплінарний вплив на тих суддів, які до того мали певною мірою анархічний світогляд. Дисциплінарна практика дозволила впорядкувати багато питань, які виглядали зовні як суддівське свавілля. І з цього погляду можна сказати, що вплив на суддів та на суддівську систему посилився. Тільки звертаю увагу: дисциплінарний вплив, який призначений запобігати порушенням суддівської етики і закону. Але я вам скажу, що в моїй теперішній практиці на мене не впливали. Раніше були спроби, але залишимо їх у минулому.

– Як саме впливали?

По-різному впливали. Ще в 90-х роках, коли я розглядав різні кримінальні справи, які були пов’язані з тодішніми посадовими особами області, то спроби були. Але про це, мабуть, нескромно, неетично буде говорити.

– Ви кажете, що люди критикують суддів, а потім йдуть і пропонують їм гроші. Вам пропонували?

Звичайно, пропонували і не один раз.

– І що?

Нічого. Вони йшли і більше не верталися.

– Як взагалі реагуєте на критику судової системи?

Все, що стосується правосуддя, я сприймаю як вкрай особисте і вкрай суб’єктивне. Мені хочеться, щоби нас хвалили, щоб люди нам довіряли, щоб ми користувалися тим рівнем довіри, який існує в інших країнах, а там, повірте мені, дійсно довіряють. Всередині себе я емоційно реагую на критику судової системи, особливо коли вона буває необ’єктивна.

А коли критика обґрунтована, то починаєш думати, як виправити ситуацію. Ми повертаємося обличчям до людей, ми стараємося бути відкритими. У нас немає озброєних органів, у нас немає загонів з міліції, у нас є лише підтримка громадянського суспільства і право. І в принципі цього достатньо. Наше завдання зробити людей своїми союзниками. Тому якраз і започаткували дослідження щодо оцінки судів.

До речі, найбільший відсоток скарг у Європейський суд з прав людини стосується невиконання рішень національних судів. Тобто рішення суд постановив правильне, але держава не забезпечує його виконання. А виконавча служба – це не наша парафія, і ці недоліки адресують судовій системі. Нас це дуже обурює. Це явна несправедливість і подвійні стандарти.

– Що потрібно запозичити з судових систем інших країн, щоб і нашим судам почали довіряти?

Ви мене провокуєте на відповідь – громадян. Але це – каламбур. Нам не треба позичати, нам треба створити у себе громадянське суспільство, громадян, які відповідають за те, що робиться навколо них. Це основна проблема. Її можна вирішити, але для цього потрібна воля якоїсь групи людей, які хочуть цього. Як тільки набереться критична маса таких людей, все піде такими швидкими темпами, що ми не встигнемо й оглянутися. Так сталося у Сингапурі. Це країна, яка була залишена англійцями, і там почалися такі явища, як скрізь у постколоніальних країнах. Але потім знайшлася група людей, яка за кілька років все змінила і вивела країну у світові лідери. Це саме може статися і в нас, і я вірю, що так і буде.

 

Розмовляла Марія ГАВРИЛЮК