Днями

КАША

Десь пару днів тому, на другий тиждень перебування на Полтавщині, снідаємо ми манною кашею: я, мої колеги з Києва, Луганська та Запоріжжя і один місцевий з Лохвиці, Руслан. Скуштувавши ложку-дві, Руслан дивиться на кашу й каже: “I love kakashka!” – чистюсінькою навіть не англійською, а австралійською (не “ай лав”, а “ай лов”). Ми всі роззявляємо роти й великими очима дивимося на Руслана. І тут він, не розуміючи, що нас так спантеличило, повторює, наголошуючи на кожному слові: “Ай ловка кашка!” До нас нарешті доходить: Руслан хвалить манну кашу. Пауза. Регіт.

 

Якось

РИБА

Подружка працює у військовій установі – коректує документи. Розповідає, що якось передали одному офіцеру вуджену рибу. Він її не забрав, мав забрати його співробітник – теж не забрав. Настали вихідні чи то свята. Після цих свят приходять жіночки на роботу, а з їхнього холодильника такий запах… Вони і оцтом протирали, і провітрювали… Вся установа кричить: зачиніть ваші двері і не відчиняйте! Вирішили вони послати когось за ароматизатором повітря, що знищує запахи. Купили, “хвойний”. Попшикали. За годину заходить до них якийсь офіцер, втягує носом повітря і питає: «А що це у вас під ялинкою здохло?»

Колись

ЕКСТРАСЕНСИ

 

Цю історію мені розповів мій знайомий, Дмитро Іванович. Було це років двадцять тому. Служив він майором в авіації (а тоді, як відомо, спирт у них “рікою плив”). Поїхав якось Дмитро Іванович на військові збори, прихопивши із собою десятилітрову каністру спирту. З Рівного було одинадцять чоловік. Поселили їх у готелі «сільського» типу, в одному номері – вісім чоловік, у сусідньому – ще троє. Чергова сказала: «Там ще є один, Ілля Семенович, він, правда, трохи випити любить, але вам не буде заважати. Я бачу, ви теж не аматори…» Ввечері першого дня у кімнаті, де було восьмеро, звісно, відзначали зустріч… У розпал веселощів заходить цей Ілля і каже: «А що це ви у мене в номері робите?» Це був той самий, що жив досі один у сусідній кімнаті. Йому все пояснили, налили, почастували. Чоловік розчулився, мовляв, теж в армії служив, і давай рівнянам про своє життя розповідати. Посиділи добре. Потім, коли Ілля відключився, його у свій номер віднесли… На завтра наші після довгого дня знову вирішили відпочити. І знову цей мужик заходить. Та ж історія, але він нічого не пам’ятає: «Ви хто?» Хлопці ситуацію просікли: «Ми з бригади екстрасенсів». – «Не може бути!» Тоді один (дубенчанин) підійшов, поводив у нього над головою рукою, “зарядився від космосу” і давай чолов’язі переказувати з його життя те, що той вчора сам розповідав. У Іллі очі на лоба полізли: «Я к-к-раще піду…» – «Зачекай-но, ти в сусідньому номері зупинився, – махаючи руками, каже “екстрасенс”. – Бачу, з тобою ще троє хлопців живуть. Начувайся, вони – “гоміки” і сьогодні вночі хочуть над тобою поглумитися». Ілля повірив: «А можна, я у вас залишуся?» – «Ні, ми енергією від космосу вночі заряджатися будемо, ти нам заважатимеш». Повернувся чоловік до себе в номер, де вже спало двоє. Ліг, але очі стулити боїться. Десь опівночі Дмитро Іванович повертається в номер і бачить Іллю Семеновича, що спить в одязі та черевиках. Дмитро – добра душа – стягнув з нього черевики і починає стягувати штани. Але той прокидається, підскакує і кричить несамовитим голосом. Потім, зі спущеними штанами, кидається до виходу. Дмитро подумав, що в того біла гарячка і схопив Іллю ззаду руками. Той верещить несамовито: «Рятуйте! Ґвалтують!» Насилу вирвався й утік… Вранці чергова запитує: «Що це ваш сусід посеред ночі прибіг, очі квадратні, виписався і поїхав?»