Досить абсурдним виглядає намагання розповісти щось про мистецький твір, якого ще нема. Котрий існує лише у вигляді макету спеціального приміщення, в якому – якщо все вдасться – цей твір міг би бути виставленим якнайшвидше через п’ять років.
Абсурдність оповіді, однак, стає значно меншою, коли зважити на те, що йдеться про початок нового проекту франківського художника Романа Бончука. 

Роман Бончук поєднує у собі кілька рис, які – залежно від поглядів на справжність мистецтва – виглядають однаково або несумісними, або органічно невіддільними. Талант і поважний мистецький вишкіл він сполучає з тим, що вдається до гігантських живописних проектів, які у теперішньому медійному світі виходять за рамки чистого мистецтва. Вони просто приречені стати – незалежно від художньої вартості – тим, що називається новиною, подією, видовищем.
Недавно Бончук потрапив у центр уваги українських медій, довершивши велику картину «Хроніка України». Щоправда,  у цьому хорі  практично не було жодної реакції, яка б хоч трохи відповідала тому, що називається мистецькознавчою критикою. Всі повідомлення стосувалися розмірів – тридцять на п’ять – полотна і того, що його оглянули перші особи держави. Натомість після закінчення експозиції полотно дотепер лежить згорнутим, і ніхто за ним не побивається. Власне, на щось подібне доводиться сподіватися творцеві, який поєднує у своїй роботі настільки несумісні або невіддільні риси.
Бончук завжди наполягає на тому, що митець цікавий йому лише тоді, коли він якось розвивається. Йому цікаво, коли у самому задумі вже закладено стільки вигадок, зусиль і рішень, що навіть на рівні проекту він вже є предметом мистецтва.
Саме про таке йдеться, коли братися розповідати про наступний витвір, у якому ще нічого не намальовано, але вже продумані усі деталі складної конструкції експозиції.
Це буде майже куб – шістнадцять на шістнадцять метрів, висотою дванадцять метрів. Ввійшовши всередину цього простору, можна буде поступово підніматися похилою стежкою вверх. Картина буде натягнута з двох боків від глядача – на внутрішніх стінах будівлі і зовнішніх конструкціях ще одного паралелепіпеда, змонтованого всередині павільйону.
Вона називатиметься «Хроніка людства». Знову ж вражають масштаби, розміри і цифри, які хоч якось означують творіння. Починаючи з початку – від Адама і Єви. На двадцяти багатометрових фрагментах буде зображено дві тисячі сюжетних ліній, які переходитимуть одна в одну так, як у немальованій історії людства епохи і періоди змінювали одне одного. Серед п’яти мільйонів постатей-персонажів, які будуть представляти різноманітні події, буде дві з половиною тисячі конкретних історичних осіб, котрі, власне, спонукали своєю діяльністю до зміни епох.
Роман Бончук наполягає на тому, що у монументальній картині буде представлена його суб’єктивна версія сенсу людської історії. Для чого все відбувалося, що всім цим керувало і чим історія може закінчитися. Це останнє буде впродовж усього часу роботи, аж до моменту відкриття експозиції, найбільшою таємницею художника. Зрештою, її можна буде побачити тільки піднявшись до верху зовнішньої частини конструкції, входячи у її внутрішній, закритий перед тим, куб.
І ще трохи про технологію. Оскільки ніхто з глядачів не зможе розпізнати усіх персонажів і описаних сюжетів, потрібний буде спеціальний аудіогід, який супроводжуватиме вздовж півторакілометрової неперервної і насиченої картини. Все одно, вважає художник, для того, щоби сприйняти хоча би поверхнево усю подану інформацію, потрібно принаймні кількох повернень до картини. І дуже важливо, що картину-музей можна збирати і розбирати, перевозити з місця на місце. Хоча Бончук сподівається, що за тих кілька років, необхідних для завершення роботи, знайдеться хтось зацікавлений у тому, щоби фундаментально розмістити експозицію на своїй території.
В кожному разі місце для праці вже знайдено у порожньому заводському приміщенні. Загальні ідеї сюжетів є, вирішення кожного наступного епізоду мусить породжуватися наступним. А самовіддано працювати впродовж годин, днів і років Бончук уміє.

Тарас ПРОХАСЬКО