Київський етно-хаос гурт «ДахаБраха» цього сезону буквально підірвав світовий фестивальний простір. Успішні виступи на фестивалях від Канади до Португалії, від Іспанії до Бельгії спричинили черговий вибух схвальних рецензій у провідних медіа Франції, Іспанії, Канади, Росії, Румунії, Португалії і багатьох інших. Про феномен «ДахаБрахи» «Галицький кореспондент» спілкується з арт-менеджером групи Іриною Горбань.

– Цього року у вас просто неймовірний сплеск діяльності: тільки з травня більше двадцяти виступів на різноманітних фестивалях по цілому світу – від Португалії до Швеції. Яка причина цього – хороша робота букерів, погляд світу в бік України чи це персональний, окремий шлях «Дахи»?

Точно, це окремий, персональний шлях «Дахи», який нам допомагають прокладати різні люди, за що їм велика подяка. Ми ж не з’явились в квітні нізвідки і почали виступати. Цього року «ДахаБрасі» виповнилось дев’ять років, і весь цей час ми працювали і грали у різних місцях, і от ми набрались досвіду і нам випала нагода виступити на одному з найбільших шоукейсів worldmusic – «WOMEX» в Греції восени. Зараз ми співпрацюємо з агенцією «More Zvukov» в Європі та з «Eye for Talent» в Америці. Виступ на «WOMEX» дав змогу промоутерам, які про нас чули, побачити нашу роботу наживо. Без зайвої скромності скажу, що то був фурор. Виступати не просто перед глядачами, а перед музикантами, пресою, букерами, агентами – то трохи незвично, але ми запалили так, як треба. Найприємніше було виходити після концерту на територію цієї здоровезної виставки, а люди скрізь зупинялись і аплодували, вітали. Так що наші літні виступи – це закономірний результат тривалої роботи і терпіння.

– Наскільки я розумію, це перша українська група з таким портфоліо, тобто «ДахаБраха» стає реально міжнародною зіркою. І в той же час в українських медіа про такий успіх українських артистів майже ні слова. Що ви відчуваєте зв’язку з цим?

Я не знаю, наскільки перша… Мені важко порівнювати нас з іншими гуртами, бо ми не єдині багато їздимо і т.д. Але те, що в Україні це нікому не цікаво і ніхто про це не знає, – це факт. Про це ми нещодавно говорили і з Владом Азаровим, і з Вадимом Куліковим – єдиними музичними журналістами, яких я знаю. Нема видань, каналів, яких би це цікавило. Я не знаю, кому цю інформацію повідомити. Тому ми намагаємось максимально інформувати про наші виступи в соцмережах. Дуже тішить, що українські музиканти стежать, підтримують нас і радіють нашим успіхам, бо якраз вони і знають, що то за фестивалі, як-от «Rockilde» і т.д. До речі, «Галицький кореспондент» – перше і єдине видання, яке зацікавилось нашими літніми мандрами. Взагалі, на кожному фестивалі доводиться давати багато інтерв’ю, і це легко робити, коли питання ставлять адекватні люди, які цікавляться музикою, світом навколо, які готуються до інтерв’ю. Буквально декілька днів тому ми з Марком давали інтерв’ю для німецького радіо в Нюрнберзі, і таке воно вийшло болюче, бо багато говорили про Україну, про її культурне тло, що я ледь не розплакалась. Людина може так вибудувати розмову, що ти не говориш штампами, а розповідаєш, що тобі важливо, що тебе турбує, і все це сприймається якось без пафосу, нормально й адекватно. У мене є особиста мрія створити такий портал, де можна було б виховати якусь генерацію музичних і культурних журналістів. Я цю думку виношую декілька років, хоч маю сумніви, чи це комусь потрібно. Поки що до практики не дійшло, лише бесіди й ідеї.

– Про твої сльози й Україну… Я думаю, багатьом знайоме відчуття повернення додому після поїздки за кордон: дороги, неусміхнені люди, брудні туалети… Що дає надію?

Це складне питання, я ще не знайшла для себе відповіді. Коли місяць не буваєш в Україні, то якось навіть забуваєш, що там відбувається… Хочеться до рідних і друзів. А потім, наприклад, Марко раптом пожартує про «курасани» чи «покращення» голосом президента, і аж трусити починає, що треба до того повертатись. Багато емігрантів ми зустрічали в різних країнах, і я для себе розумію, що не хочу бути одним із них. І дівчата й Марко так само. Це якесь внутрішнє відчуття, що то не наше. Надію дають такі люди, як Владислав Троїцький, який робить свою справу, незважаючи ні на що, її дають діти, яких хочеться виховати на цій землі. Я дуже сподіваюсь, що ми припинимо терпіти, що ми не будемо байдужими й апатичними, бо я дуже мрію, щоб те відчуття свободи і невимушеності, яке я бачу в людях за кордоном, ми відчували в Україні. Чомусь, коли такі речі говориш десь англійською, це звучить природно і зрозуміло, а коли зараз я говорю це українською, то воно здається пафосним і одразу стає ніяково.

– Давай про веселіші речі – розкажи про ваші подорожі. Що найбільше вразило, запам’яталось?

З одного боку, скрізь все стандартно: приїхали – саундчек – бекстейдж – концерт – літак – автобус – потяг – інтернет – саундчек – концерт і так до безконечності в різному порядку. Але скрізь є якісь деталі, якісь нюанси, які запам’ятовуються. Ми проїхали від Канади до Улан-Уде. Вперше були в Іспанії і Португалії. Португалія нас реально приголомшила. Я дуже давно мріяла туди потрапити, але нічого про цю країну не знала, проте почувалися ми там, як вдома. Вражають нас скрізь перш за все люди, але є і більш прозаїчні речі. Наприклад, Ніагарський водоспад – просто море радощів, як у дитинстві. Голландський оселедець, який треба їсти цілою рибиною – ми не могли від нього відірватись, продавці навіть знімали, як ми його їли, бо по три штуки за раз ніхто не їсть. Кролики на вулицях Роттердама замість собак та котів, мультикультурність і толерантність в Берліні, поєднання спокою і глибини Байкалу, монгольські співи в Улан-Уде, “маньяна” та “сієста” в Іспанії та Португалії, “край землі” в Португалії, твори Босха в Роттердамі та Лісабоні, неймовірні кахлі в Португалії, океан, дешеве віскі в іспанському містечку, яке нас врятувало від мегастресу на одному з фестивалів, і багато-багато іншого. На жаль, ніхто з нас не письменник, але мріємо, що колись таки вмовимо Марка, щоб він робив якісь щоденники з мандрів, бо скрізь є дрібнички, які з часом забуваються.

– Напружений графік, перельоти з одного кінця світу на другий, зміни кліматичних поясів, стреси – як даєте раду з психологічним кліматом всередині колективу, у якому, до того ж, чотири жінки й один чоловік?

Буде звучати банально, але ми намагаємось поважати один одного і давати особистий простір. Якщо бачимо, що хтось не в дусі, то просто не чіпаємо людину певний час. Ну і, звісно, гумор, бо без цього ніяк. Насправді поки що щастило, що ми не всі разом впадаємо в депресію і стрес, а якось по черзі, тому встигаємо розрулювати. Марко за цю поїздку собі знайшов антистрес, спосіб, як нас витримувати: мочить зомбі на телефоні і якось знімає напругу. Ми ще, правда, не придумали, як нам її знімати, окрім смачної їжі, бо ми дуже любимо поїсти.

– Давай повернемось до музики. Ви група максимально відкрита до колаборацій, я це знаю, що є вирішальним для таких експериментів і чи маєте зараз якісь цікаві пропозиції?

Вирішальним є схоже ставлення до музики і до життя. Це мають бути наші люди, з якими легко знайти спільну музичну мову. Зараз ми намагаємось трохи обмежити зону колаборацій, бо не маємо часу на ретельну підготовку і хочемо засісти за створення нового альбому. Але попереду є декілька цікавих проектів: по-перше, на цьогорічному «Гогольфесті» завдяки польському інституту ми будемо грати разом з польським гуртом «Karbido», який добре знають в Україні. Хочемо трохи поексперименувати з їхнім індустріальним звучанням і піснями на тему водної стихії. Ми назвали цей проект “MAPA RZEKI”. Якщо все буде добре, то 14 вересня зіграємо його в Києві. Далі сподіваємось зробити нашу версію пісні гурту «Перкалаба» на честь їхнього ювілею. І ще мали чудове знайомство з чарівною жінкою і геніальною співачкою Маріанною Садовською. Стежили давно за її творчістю, але особисто познайомились лише цього року в Пермі й одразу відчули спорідненість душ. Гадаю, наступного року обов’язково щось придумаємо разом.

– Насамкінець – материнське гніздо театр «Дах», з якого і виросла «ДахаБраха» з гуру-режисером Владом Троїцьким, фестиваль «Гогольфест», який ви ж самі й організовуєте, – все це створює відчуття певного творчого монастиря. Наскільки точним є моє враження і чи обмежує це якось «ДахуБраху»?

Щось у цьому є. Ми самі називаємо це сектою. Проте обмеження дуже умовне: всі наші бар’єри – це лише наш смак і наше відчуття музики, мистецтва та життя. Ми дуже “зіпсовані” спілкуванням з такими глибами, як Владислав Троїцький, KLIM та інші. Влад завжди був і є генератором ідей, думок, образів. Вся музика, яку створює «ДахаБраха», проходить через нього. Влад, Марко і дівчата – Ніна, Іра та Олена – це і є «ДахаБраха». Без театру не було б такої музики, а без музики не було б такого театру. Не було б театру і музики – не було б «Гогольфесту». Ніщо не суперечить одне одному, все переплітається і розвивається у своєму руслі. Для того, щоб не варитися лише у власному середовищі, ми й почали робити «Гогольфест» і досі намагаємось залучити різні інституції, промогрупи, організаторів, щоб мати поле, на якому ми всі можемо зустрітись і чимось поділитись.

 

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ