Треба визнати, що Україна – особлива країна світу. І ставлення до неї дуже поблажливе. Що не дозволено іншим, приймається, коли йдеться про наше майбутнє. Навіть у такій строгій і безапеляційній галузі, як визнання і внесення до світової культурної спадщини ЮНЕСКО, вимоги до України були надзвичайно толерантними. Нам довіряють. Можливо, найбільша заслуга у цьому належить громаді села Матків на Львівщині, де живе одна з найвизначніших дерев’яних церков світу.

 

Бойківська церква (важливо, що у недавньому рішенні  ЮНЕСКО так і було записано – tserkwa – тобто пам’ятка залишилася вічною ще й на глибшому, філологічному, рівні) у Маткові є не аж такою старою. Вона збудована 1838 року. Але у цій її молодості криється важливий ключ до розуміння історії карпатських церков. Виявляється, що ті церкви, які були збудовані у ХІХ столітті, принципово нічим не відрізнялися від тих, яким вже по 400-500 років. Сто п’ятдесят років тому будували точнісінько так само, як споконвіку. Злам у сакральній архітектурі відбувся пізніше, аж у середині ХХ століття. Якби не новомодні декорації, які однаково торкнулися і старіших, і новіших  церков, то більшість з того, що було збудовано навіть сто років тому, було би відповідним до найдавнішої традиції, яка, власне, так високо поцінована ЮНЕСКО.

Матків – незвичайне село. Воно розміщене на найвищих місцях Вододільних Бескидів. Гори, відповідно, там особливі – розлогі, чіткі і чимось нагадують масштабні фортифікаційні споруди, недаремно вони вододільні. Ще трішки – і Закарпаття, інший край у всіх відношеннях. Перед війною, до речі, Матків належав до Станиславівської єпархій, як і вся Турківщина. А Турківщина характерна тим, що тут половина селян були шляхтою, дрібними аристократами. У Маткові, скажімо, жили Матківські. Невідомо, наскільки це мало значення у нові часи, але незаперечним є особливий патріотизм у таких селах.

Церква у Маткові має свого доброго ангела-хоронителя. Адміністратор церкви парох отець Василь Дригинич – окрім важливіших, душпастирських обов’язків – роками переконував сільських активістів у тому, що їхня церква не є тільки їхня, що не можна робити у ній все, що здається гарним і корисним, не зважаючи на особливий, пам’ятковий статус святині. Дригиничі, між іншим, теж давні аристократи і походять з іншого кута Турківщини, тож отець Василь, хоч і не матківський, але свій, розуміє, про що йдеться.

   

Таким чином, матківська церква була збережена від кількох руйнівних операцій. Спочатку отець переконав, що не можна оббивати храм пластиковою вагонкою. А ще через кілька років йому вдалося відмовити громаду від того, щоби бані церкви були оббиті золотою бляхою. І це при тому, що бляха, її ще називають тут булатом, була вже куплена.

Діалог не був легким. За ці роки активісти громади не раз зверталися до єпархії з проханням змінити пароха, який є таким непоступливим. Добре, однак, що церковна влада усвідомлювала значення збереження матківської перлини. І добре, що замість протистояння терплячий отець Василь ішов шляхом переконання і порозуміння. Зіпсувати легко, каже він, натомість виправляти зіпсуте значно важче.

Після того, як церкву було прийнято до реєстру світової спадщини, маківці остаточно переконалися у правильності свого вибору. У селі готуються до виконання всіх тих робіт коло церкви, які є необхідними для дотримання вимог ЮНЕСКО. Тих, які були побудовані на довірі, на авансі. Коло церкви вже лежить купа каменю, яким має бути мощена стежка до церкви замість бетонної доріжки, зробленої двадцять років тому. Ще потрібно замінити огорожу-сітку довкола церковного подвір’я. Паркан має бути дерев’яним, таким, яким був на початках церкви.

На всі виправлення Матків має десять-п’ятнадцять років. Настільки вирозумілими є терміни міжнародної комісії. Паркан і стежка будуть зроблені невдовзі, все вже для цього приготовлене. Значно затратнішими з огляду на кошти, працю і час є зміна бляхи на гонту. Гонтою церква була вкрита до двадцятих років двадцятого століття. Тоді теж існували різні моди і новації. Хоч тогочасна бляха не блищала – тьмяність бань завжди була характерною ознакою церков на Бойківщині – все ж вона не є автентичною. У випадку Маткова бляха є особливо разючою, бо церква має унікальну конструкцію. Кожна з трьох дерев’яних бань складається з кількох рівнів дашків. Вони чимось нагадують багатошарову пагоду з маківками зверху. І всі ці дашки – оббиті бляхою. Впродовж десяти років потрібно бляху зняти, а церкву вкрити кількома десятками тисяч малесеньких дощинок. Отець Василь знає, що так буде. Бог дає драбину вгору і вдолину, каже він. Його спокій тримається на вірі в те, що громада йде вгору. Бо вже так багато перейдено.

В цій церкві є ще скарби, про які не знають навіть вірні. Справа в тому, що, крім старих ікон, ціла церква всередині була оздоблена різьбами. Вони були найважливішим елементом декору. Зрештою, фрагмент цих різьб видно на вхідних дверях. А дві половини дверей зроблені лише з двох дощок. Тепер навіть дерев таких нема. У тридцятих роках двері – аби не підмокали, бо церква стоїть на горбику, відкритому для всіх вітрів – захистили прибудованим ґанком, який згодом засклили, перетворивши на маленьку веранду.

Аж у шістдесятому році в матківській церкві перестали правити, незважаючи на те, що греко-католицьку церкву було ліквідовано ще у сорокових. Наприкінці сімдесятих недіючий шедевр дерев’яної архітектури потрапив до реєстру пам’яток Радянського Союзу. Це вберегло храм від руйнації. Аж у 1990-му, коли церква вийшла з підпілля, у церкві Успення Пресвятої Богородиці почали правити знову. Цікаво, що празник тут припадає на Дмитрія. Через тяжку дорогу, заметену снігами, єпископ міг приїхати посвятити церкву на кілька місяців пізніше.

У дев’яностих роках, коли церква почала жити заради кількох сотень парафіян, для їхнього тепла була зроблена ще одна новація, яку потрібно якось виправити. Частину стін всередині храму було оббито фанерою – аби не дув вітер. І власне там, під цим покриттям, знаходяться всі ті різьби, які потрібно відкрити і законсервувати.

У матківської церкви є ще одна феноменальна цінність. Вона побудована у такому місці, що ідеально відповідає усім писаним і неписаним законам розміщення сакральної будівлі у ландшафті. Її видно звідусіль. Вона є пунктом, на якому сходяться і перетинаються всі точки зору. Вона є вузлом, який тримає розкиданий хребтами і хребтиками Матків. Її видно з сусідніх сіл. Від неї веде дорога до найвищої гори Львівщини, до Пікуя.

Крім того, нема іншої нашої церкви світового значення, до якої було би так просто добратися. Поруч від Маткова проходить найкраща дорога на Західній Україні – “Львів – Чоп”. Вже тепер тих людей, які зупиняються на швидкісній міжнародній трасі і з’їжджають кількасот метрів до видатної церкви, є досить багато. Церква притягує. «Але ми не збираємося робити з церкви приманки для туристів, – каже Отець Василь. – То трохи інакші речі. Прийде той, хто буде цього потребувати. На то і церква». Але у цьому випадку ЮНЕСКО може бути за Україну спокійним.

Тарас ПРОХАСЬКО