Друга світова війна потоптала і переламала долі мільйонів людей. У військових лихоліттях кожен намагався вижити, як міг. У цьому контексті показовою є доля людини з унікальною на той час спеціальністю техніка звукового кіно – Завадського Бориса Івановича, який народився в 1915 р. в с. Федосіївка Іркутської області. Так далеко на схід родина Завадських потрапила у результаті покарання батька Бориса за участь у революції 1905 р.

Після Жовтневого перевороту 1917 р. Завадські повертаються на попереднє місце проживання у м. Київ. Тут п. Борис спочатку працював бухгалтером в держбанку, в 1935 р. закінчив Київський кінотехнікум, а в 1938 р. – військове училище зв’язку в Києві і отримав звання військового техніка другого рангу. З того часу п. Завадський служитиме в різних арміях і розвідках і всюди (навіть у Воркутинському виправно-трудовому таборі) характеризуватиметься як сумлінний, чесний працівник.

Після «золотого вересня» 1939 р. п. Борис разом з частинами Червоної армії опиняється в Західній Україні, де в Тернополі одружується. З початком радянсько-німецької війни 1941 р. наш кіномеханік потрапляє в полон до нацистів під Збаражем Тернопільської області. Під час відступу радянських військ він намагався врятувати автомашину з дивізійним радіоприймачем, але був затриманий кінним роз’їздом німців. Пізніше на допиті НКВС п. Завадський зазначить, що був озброєний лише наганом і не бачив здорового глузду чинити опір.

На ілюстраціях документи нових життів кіномеханіка – Р. Пшезимирського Документи та В.Зінченка

 

З фільтраційного концтабору кіномеханіку вдалося вибратися, бо він зголосився галичанином (дружина з Тернополя), а вихідців з Західної України, на прохання Українського комітету, випускали. Однак у Тернополі його як представника цінної професії змусили крутити пропагандистські нацистські фільми.

Але уже в 1942 р. п. Завадського викликають в гестапо і змушують його доносити про діяльність руху опору ОУН. Через декілька днів кіномеханік приходить до гестапівців і просить: «Давайте я буду показувати лише ваші фільми». Однак прохання на спецслужбу не вплинули, і щоб позбутися нагляду гестапівців, п. Борис у 1943 р. записується у дивізію СС «Галичина». Потім п. Завадський відбуває 10-місячне навчання в офіцерській школі і стає командиром взводу зв’язку дивізії.

Після розгрому дивізійників у 1944 р. під Бродами п. Завадський переодягається в цивільний одяг і знаходить вояків УПА. На допитах НКВС він проговорився, що розумів: полон у Червоній армії для нього нічим добрим би не закінчився.

І знову робота за фахом – радист Калуського кущового проводу ОУН під псевдо Перекотиполе. Під час допитів Завадський зазначає, що був вражений масштабами повстанського руху. Зокрема, він з подивом розказував, що в с. Селище Галицького району щоденно працювала їдальня УПА, де харчувалося водночас до 250 вояків.

Проте уже 11 листопада 1944 р. осідок УПА, де переховувався п. Борис, зазнав чекістсько-військового нападу. Завадський спочатку намагається втекти, але все-таки здається в полон.

Втім, на цьому не закінчилася історія п. Бориса. У грудні 1944 р. він стає агентом НКВС під псевдо Богдан, отримує документи на прізвище Зінченко Василь Іванович і влаштовується працювати в м. Станіславі. Однак протягом року спецагент «ухиляється від роботи» і розуміє, що треба якось втекти від опіки НКВС. Тоді п. Завадський вирішує отримати евакуаційну картку, паспорт і військовий квиток на польське прізвище. Це дозволило б йому в умовах післявоєнних обмінів населенням втекти до Польщі.

Спочатку п. Завадський-Зінченко знаходить настроювача музичних інструментів, який обіцяє за 5000 рублів виробити необхідні документи. Ні, дорого. Пізніше за допомогою знайомого лейтенанта міліції м. Станіслава Зінченко перетворюється на п. Романа Пшезимирського. І ця послуга коштувала йому лише літр самогону.

Однак на цьому авантюри п. Завадського закінчуються, його повторно арештовують і вироком Військового трибуналу від 8 серпня 1946 р. засуджують до 20 років ув’язнення з пораженням в правах на 5 років і конфіскацією майна.

У 1955 р. термін покарання скорочують до 10 років. Водночас наш кіномеханік заводить нову сім’ю, має семеро дітей і пише вірші:

Сын твой вернется к тебе

Утречком ранним, гостем нежданным

Варежки снимет, крепко обнимет

Сядет за стол с тобой

Будет смотреть, не опуская глаз.

Однак у 1989 р. щодо п. Завадського порушується нова кримінальна справа за нововиявленими обставинами з метою реабілітації. На той час старенький п. Борис проживає з дружиною в Запоріжжі і зовсім не бажає нового спілкування з правоохоронцями. У заяві до військового прокурора 14 серпня 1989 р. п. Завадський розкриває квінтесенцію свого життя: «Був молодий, хотілося жити, і за це добре був наказаний. Життя зламане, залишилися одні хвороби і старість». Ще більш розбитим характеризують його сусіди: «З вигляду хворобливий, тихий, безініціативний, покірний, він не проявляв інтересу до подій ні в країні, ні в нашому під’їзді».

Останню згадку про п. Завадського ми знаходимо у 1996 р., коли він просить про реабілітацію, але на основі висновку Прокуратури Західного регіону України від 22 грудня 1995 р. він визнавався обґрунтовано засудженим і не підлягав реабілітації. А якби не війна, скільки б фільмів прокрутив для людей кіномеханік Богдан Завадський?!

 

Сергій АДАМОВИЧ, Ліля ЩЕРБІН

 

* «Галицький кореспондент» спільно з ГО «Поступовий гурт франківців» продовжує проект «Нереабілітована пам’ять», у якому на основі архівних документів розповідає історії прикарпатців, які, виборюючи незалежність України, стали жертвами радянського терору і мають право на належну шану від держави.