Коли громада села Потелич на Львівщині дізналася, що 21 червня їхній улюблений дерев’яний храм Зіслання Святого Духа потрапив до списку світової спадщини ЮНЕСКО, люди відчули подвійну гордість. Передовсім за те, що церква з їхнього села стала відомою на цілий світ. Але ще більше пишаються мешканці Потелича своїми предками, які 500 років тому збудували цей унікальний храм і зуміли його зберегти.

 

Цими предками були гончарі, вироби яких прославили місто Потелич на цілу Європу. Це сьогодні Потелич є невеликим селом, до якого від Львова у напрямку Рави-Руської веде вбита, роздовбана дорога. На шляху до перлини ЮНЕСКО досі навіть немає вказівника на Потелич, тож туристи змушені блукати або ж телефонувати до церкви і питати, як туди проїхати. Кілька століть тому Потелич був потужним промисловим містом, крізь яке проходив торговий шлях від Львова до Любліна.

Завдяки торговому шляху місто швидко росло і розвивалося. Вперше про Потелич та його гончарів згадується у літописі ХІІІ століття. Тоді ж місто у справах відвідував князь Данило Галицький. Потелицькі гончарі виготовляли свої вироби з рідкісної білої глини, яку видобувають у цій місцевості. Кажуть, що у світі родовищ такої глини не більше десяти. Про велич гончарної справи у Потеличі найкраще засвідчують цифри: на початку XVI століття у місті працювало 240 гончарів, а у Львові – лише 45.

Вважається, що дерев’яну церкву Святого Духа збудували  у 1502 році на місці храму Бориса і Гліба, який спалили татари. Однак дослідники переконані, що церква є трохи молодшою, а ця дата – 1502 рік – є нічим не підтвердженою. Це лише гарна традиція датувати церкву цим роком. Насправді вона була збудована десь у 1560-их роках, але наразі ніхто не наважується зламати ту добру традицію”, – каже Василь Слободян, провідний науковий співробітник інституту «Укрзахідпроектреставрація». Зведення церкви збіглося з початком лихоліть. У XVI столітті Потелич двічі палили татари, а торговий шлях перенесли до Рави-Руської. Місто  занепало.

Церкву Зіслання Святого Духа у самому Потеличі називають підгірською. Це типовий галицький давній храм, один з найстаріших серед дерев’яних храмів України. Церква стоїть на схилі гори, ховаючись між озерами та лісом, що починається одразу за дзвіницею, яка нагадує якийсь космічний об’єкт, і тягнеться до вершини гори. Одна з небагатьох в Україні, які збудовані із сосни. Сосен у цьому краї багато. Як і озер. Пейзажі вздовж дороги до храму нагадують приморські. Практично одразу за смугою сосен – кордон із Польщею. Поки що туристів з Євросоюзу, які заїжджають у Потелич з цього боку, не зупиняють українські дороги. Але хтозна, чи витримають вони хоча б ще одну українську зиму?

   

Велич минулого нависає над селом, як примара. Про колишнє багатство і міць у Потеличі вже майже нічого не нагадує. Селяни затикають шпари улюбленого дерев’яного храму туалетним папером. Треба якось грітися. Влада грошей на храм не дає, хоча обіцяє. Парох церкви отець Роман Семенюк каже, що люди надіються лише на себе і допомагають зберігати церкву, як можуть. “До влади вже втомилися звертатися. Складають кошториси на 60 тисяч гривень, а робіт зроблять на кілька тисяч. Куди решта грошей списують, я не знаю”, – розводить руками святий отець.

Один із найстаріших українських дерев’яних храмів нещодавно довелося відключити від сигналізації. “Встановили сигналізацію за бюджетні кошти, але вона зламалася, почала постійно сигналити під час Богослужінь. Ми її відключили, бо не маємо коштів на ремонт та її обслуговування, а влада також цього не передбачила”, – розповідає отець Семенюк. Узимку на голови парафіянам крізь шпари трохи задуває сніг. У кількох місцях дерево підгнило і покрилося грибком. Але на службах у храмі завжди тісно. Люди обожнюють свій маленький дерев’яний храм, хоч у Потеличі є ще три церкви, у яких значно вільніше і просторіше.

Чому так – розумієш ще за кількадесят метрів до храму. Минаючи місток через озеро, у якому плавають лебеді, піднімаючись кам’яними сходинками на зелений пагорб, поближче до лісу. Усе тут дихає спокоєм і Божою благодаттю. “Зірвіть собі ягоду”, – каже сестра Емілія із згромадження сестер Святого Йосифа, показуючи на кущики чорниць. Вони тут просто під ногами, а за церковним парканом, у лісі, їх ще більше. До храму запрошують масивні ковані двері. Їм півтисячі років – це, мабуть, найкраща характеристика. А одразу за порогом починається містика. Потужна світла енергетика обрушується, окутує, як ковдра, і не дає дихнути. Звідусіль, з усіх стін дивляться сотні очей напівтьмяних, але дуже добрих і погідних персонажів давнього стінопису. Божа благодать тут настільки явна й густа, як туман, який хочеться спробувати на доторк.

“Давайте помолимось”, – лунає голос сестри Емілії. Вона м’яко обриває запитання журналістів і нагадує, що ми передовсім у храмі Божому. Сестра каже, що ця церква дуже намолена. Але це зайві слова – усі це відчувають. “Тут відчувається щось надзвичайне. Якщо моляться люди, то з ними моляться усі ці особи, – сестра показує на зображення на дерев’яних стінах. – Це особлива благодать. Духовний зв’язок між століттями”.

Чудесні стінописи відображають 23 сюжети з життя Ісуса Христа. Такими, як їх уявляли невідомі майстри у XVI столітті. Відомостей про авторів розпису немає. Василь Слободян зауважує, що всередині церкви збереглася дата 1628 – напис вже практично не читається, але він свідчить про закінчення малярських робіт. Тоді було розписано південну, північну та західну стіни церкви, а східну розписали аж на початку XVIІІ століття. Авторами стінопису, швидше за все, були цехові малярі, яких спеціально запрошували розписувати церкви.

Найдивовижніше те, що настінні розписи, як запевняє сестра Емілія, почали відновлюватися. Впродовж 70 років церква не діяла. Перші богослужіння тут розпочалися 6 років тому на прохання греко-католицької громади. “Коли ми зайшли у храм, розписи були всі дуже тьмяні. Їх було ледь видно. А коли почалися літургічні молитви, вони почали світлішати. Йде якийсь процес відновлення, який ми пояснити не можемо”, – каже сестра.

У 80-их роках розписи законсервували львівські реставратори. Щоб відкрити якомога більше стінопису, довелося зняти лисиці – стяжки, які втримують стіни, щоб дерево не покрутилося. Це пошкодило церкву. Храм почав просідати. Щоб він не просів остаточно, його зсередини підперли дерев’яними стовпами. Церкву потрібно рятувати якомога швидше. Згідно з вимогами ЮНЕСКО, треба також замінити полімерний ґонт, яким покрита задня частина церкви, на дерев’яний.

Церква у Потеличі має суттєву відмінність від усіх інших українських храмів зі списку ЮНЕСКО. В ній немає іконостаса. Ікони намальовані просто на центральній стіні над царськими вратами. Немає ні блиску, ні позолоти. Немає хорів. Літургію співає уся церква, а провадять жіночі голоси спереду. Не побачиш тут ні штучних квітів, ні різнокольорових рушників. “Люди тут дуже гарні. Вони знають, що Богові має бути лише найкраще, то вони вишивають рушнички одним кольором. А живому Богові – лише живі квіти”, – каже  сестра Емілія і показує дбайливо висаджені громадою квітники довкола церкви.

Ті давні гончарі мають гордитися своїми нащадками, які уміють так любити і зберігати, храм, збудований їхніми руками півтисячі років тому.

Наталка ГОЛОМІДОВА