Сенсація українського інтернету цього сезону: відео молодої групи “Dakh Daughters” “Рози/Донбас”, яке за три тижні зібрало на youtube.com більше 160 тисяч переглядів.

 

“Dakh Daughters” – новий музичний проект засновника театру «Дах», продюсера і режисера Влада Троїцького, другий після етно-квартету «ДахаБраха». Вже після першого концерту “Dakh Daughters” набули культового статусу. Група зайняла абсолютно нову нішу для України. Шоу, яке відбувається на сцені, дівчата називають фрік-кабаре. Що ж це таке і в чому феномен “Dakh Daughters”, «Галицький кореспондент» розпитує Руслану Хазіпову.

 

– Ще й року не минуло, а “Dakh Daughters”  уже можна назвати зірками української альтернативної сцени. В голові не закрутилось від такого потужного старту?

Направду нас самих це приємно здивувало. Ми такого не планували, мабуть, так зірки стали. Ми дякуємо космосу і Господу Богу!

– Як це все почалось? Ідея раптово народилась чи виношувалась довго? Наскільки вплинув Троїцький, чи це суто його задум як режисера, а ви виконавці ролей? Тобто “Dakh Daughters” – це ще одна вистава чи все таки рок-н-рол?

Так от… Збирались ми з театром “ДАХ” їхати на гастролі в Париж. І зібрала нас Анна Нікітіна докупи та й каже: “Дівчатка, все життя мріяла виступити і відчути атмосферу паризького кабаре. Давайте зробимо спільно музичну програму і заграємо в Парижі при нагоді!” Ми погодились і за місяць зробили концерт на годинку. Запросили своїх знайомих і постійних глядачів “ДАХу” на “Свято для своїх”. Тоді стало зрозуміло – і нам, і Владу, що цей проект може бути. Він погодився працювати разом з нами. Троїцький для нас дуже важлива людина в житті, він нам як тато, духовний пастир… Я вважаю, що “Dakh Daughters” – це новий напрямок в мистецтві, в якому є все.

– Наскільки Троїцький впливає на те, що ви робите, – на добір репертуару, на музику, на тексти?

Приносимо тексти, хто які хотів би розказати або заспівати, разом накладаємо на них музику і показуємо Владу. Він, у свою чергу, розвиває композицію, і вона набуває завершеної форми. Ми довіряємо йому, тому що більшість з нас працює разом вже десять років. Влад вибудовує драматичну складову у кожній пісні і  загалом концерт.

– Більшість дівчат у групі мають тільки театральний досвід. А все-таки виступи “Dakh Daughters” до чого більше належать – до театру чи до музичної сцени? Як ти це відчуваєш, адже якраз ти маєш досвід існування у двох іпостасях – і як акторка театру “ДАХ”, і як артистка групи “Перкалаба”?

Більшість дівчат також мають музичний досвід. Анна Нікітіна – проект «Кабаре-шансон», Таня Гаврилюк — сольний проект «ТаняТаня», Ніна Гаренецька — гурт «ДахаБраха», Соломія Мельник — проекти «Потужні дівчата» і «Soloma project», а Zo і Наталія Галаневич – балет “БіZоН”. Я можу сказати, що для мене це нова форма існування на сцені і в кіно.

– Ти сказала, що ваше кабаре – це новий напрямок у мистецтві, поясни, в чому саме новизна.

У поєднанні всіх напрямків артистичного мистецтва. Це і музика, і театр, і література, і кіно, і балет. Переглядаючи фото та відеозвіти хорошої якості, я розумію, що це можна сприймати, як фільм, за рахунок світла, декорацій, відеопроекції і екрану. Все це створює багатогранний артистичний феномен, як на мене.

– “Dakh Daughters” називають себе фрік-кабаре, чому ви вибрали, скажімо так, найрадикальніший бік кабаретної культури? Вам подобається дратувати публіку? Адже реакція на вас – від повного захоплення до повного неприйняття…

Для нас фрік – це дивакуватий, вільний, відкритий і трішечки ексгібіціоніст. Кабаре – місце розваг. Ми заманюємо людей і влаштовуємо їм проповідь або медитацію, інтелектуальне навантаження і гумор. Не боїмось бути смішними і сексуальними, адже такою є жіноча природа, тому наше шоу не лишає нікого байдужим до видовища.

– Думаєте писати і видавати альбом?

Нам, чесно кажучи, наразі не до цього, тому що це великий шмат роботи. Ми зараз готуємось до “ГОГОЛЬФЕСТу”, куди радо всіх запрошуємо. Там заграємо у виставі видатного французького артиста цирку та режисера Стефана Рекорделя і Владислава Троїцького. Власне, в Парижі ми грали в театрі “Silvia Monfort”, де Стефан є директором. Покажемо нову виставу “ДАХ… Ранок… ДАХ… День… ДАХ… Вечір…”, сольний концерт з цікавою молодою дизайнеркою Поліною Веллєр, але це вже сюрприз! А після “ГОГОЛЬФЕСТу” трішки помандруємо світом. Тому ідеї стосовно альбому ми відправили в космос і чекаємо!

– Як сприймають вибух вашої слави старші сестри і брати з “ДахаБрахи”?

Вони пишаються нами, я впевнена в цьому! Їхні обличчя і емоційний стан на концерті говорять про це.

– Якщо станеться так, що “Dakh Daughters” рвонуть настільки, що прийдеться робити вибір – театральна сцена чи музична, яке рішення приймеш?

Для нас театр першочерговий, а для театру – ми, напевно. Але Влад розуміє, що наша історія з часом буде подібна до “ДахаБрахи”, і сприймає це, тому що ці обидва проекти, вистави і фестиваль, для нього, як діти.

– Що слід чекати від “Dakh Daughters” найближчим часом?

Чого завгодно, як і від життя!!!

– У вас є якісь застереження щодо виступів? Що може змусити вас відмовитись від концерту?

Все дуже індивідуально, і головне наше правило в творчості – ніяких правил.

– Ваше відео “Рози/Донбас” за три тижні зібрало на youtube.com більше 160 тисяч переглядів, як ти думаєш, чим викликаний такий ажіотаж?

Точно сказати не можу, але, напевно, люди побачили щось незвичне, гарне, дивне, справжнє, щире, для когось жахливе, чого вже давно не бачили в Україні, особливо в жіночому виконанні. Ми самі не очікували такого ажіотажу, і за увагу дуже дякуємо.

– Ти сама зі сходу, не було від донецьких реакції незадоволення? Ти ж розумієш, що це дуже жорстка сатира.

Так. Взагалі я з Криворізького краю, але донеччани наразі пишуть нам гарні слова, запрошують з концертами і говорять, що ми гордість України. Звісно, одні кажуть, що ми цим відео і піснею тролимо Донбас, інші – що навпаки символізуємо, але це не тільки донеччани.

– А як сприймають вашу версію «Заповіту» Шевченка, яка виконується на шалених криках, не було претензій від ультрапатріотів?

Жодних претензій я не чула і не читала з цього приводу, навпаки, мені здається, що всі задоволені. А як же ще його можна прочитати в наші часи?

– У тебе є монолог «Ганнуся», побудований на розповідях старої гуцулки з Верховинського району, що для тебе є Гуцулія?

Гуцулія – це для мене частина багатогранної України. Така собі цивілізація. Занурюючись у глибину Карпат, я опиняюсь поза часом, не відчуваю годин, днів тижня, лиш пора року дає тобі орієнтир. Там я можу абсорбувати енергію природи і природу людей. Таке потужне місце сили і традицій.

– Насамкінець, що для тебе є найбільш важливим на сцені?

Найважливіше для мене мати можливість вийти на сцену, бо нам є що сказати, є щире бажання поділитися тим всім з людьми. Важливо не забути контрабасові, барабанні і вокальні партії, текст, правильно відчути вібрацію залу, стати на її хвилі і – вперед!

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ