Якщо хтось сумнівався, що вони це зроблять, – не сумнівайтеся. Сміливці з Івано-Франківська Петро Буяк та Юля Плисюк, які вирушили у мотоподорож до Байкалу на старенькому “Дніпрі”, уже на шляху додому. Про омріяний Байкал та враження від Росії друзі розкажуть трохи згодом. Сьогодні вони ще переповнені спогадами про Монголію, якою мандрували двадцять днів. Розповідає Петро.

 

 – Як би ти описав Монголію одним реченням?

Ого… Це край, де небо зливається з землею, де вітер співає пісню орлів, що літають у небі, несучи мудрість богів природи і чистоту гірських озер, які наповнюють ріки часу, яким живе величний монгольський народ. Ну, щось таке (сміється).

 – З фотографій у вашому блозі виглядає, що великі міста у Монголії – наче й досі в СРСР. Таке враження, що в Улан-Уде час зупинився вже десь так років з тридцять тому. Велетенська голова Леніна, всяке таке…

Місто досить різне. Воно переходить з історичної частини, тобто старого міста, в промислову досить швидко і непомітно. Саме ж місто має безліч історично-архітектурної спадщини, але вона, звісно ж, губиться серед новітніх торгових центрів. Така ж доля спіткала і наш Івано-Франківськ. Взагалі, доки не побував у Монголії, не надавав якогось значення цим питанням у своєму житті, але тепер точно скажу, що потрібно дуже ретельно берегти свою історію, хоч би почати з архітектури. Кожен склеп, кожну решітку та цеглину, що має бодай сто років життя, потрібно увіковічувати для того, щоб уникнути такого явища, як знання своєї історії не далі, ніж до Другої світової війни, ну, може, іноді до Жовтневої революції. Сучасна ж архітектура ніякої цінності у цьому світі не несе.

А найпопулярнішою цікавинкою в Улан-Баторі є величезна голова Леніна. Розміщена вона на площі, що оточена усіма урядовими будинками.

 – Як вам жилося в юрті?

Дуже зручний мінімалізм і практичне використання малого простору для великої кількості людей. Уявіть собі, що в юрті живе близько семи чоловік. І кожен з них має ліжко або матрац. Кожен з них має змінний одяг і свій посуд разом із гігієнічними засобами. Більше ж насправді людині не потрібно. В центрі є піч, яка опалюється кінським кізяком, який не має поганого запаху. А збоку є щось схоже на креденс, але без скла, де розміщений весь кухонний посуд. Порядок в юртах просто ідеальний, враховуючи степовий спосіб життя, де за межами тієї ж юрти може бути багно майже по коліна. Кожен із членів сім’ї має свою місію у житті цього “храму”, і кожне слово матері та батька є святим і буде враховане одразу ж. У наших будинках та квартирах я бачу надмірну кількість простого непотребу, який лежить роками і в який свого часу було вкладено купу грошей. Але викинути його шкода. Отака ментальність сучасної людини. Чим менше речей тебе оточує, тим більше в голові думок, спрямованих на розвиток, а не на збереження тих матеріальних багатств. Мене страшенно здивувала філософія простих монголів, які практично не знають книг.

– Не страшно було їсти ховрашка? Що пропонують у монгольських кафе?

Ховрашка їсти було не страшно. Просто трохи смак незвичний, бо монголи рідко використовують приправи у своїй кухні. Це пояснюється тим, що людина, яка живе в степу за сотні кілометрів від великих міст чи торгових шляхів, не буде паритись питанням, як роздобути якісь там каррі, перці і трави. Вона максимум використає сіль для приготування всіх страв і з’їсть їх не для того, щоб смакувати колорит духмяності, а для того, щоб організм отримав якомога більше вітамінів, щоб вижити. Словом, треба просто набити шлунок, а не витрачати час на кулінарні шедеври. Адже є речі в ґаздівстві монгола важливіші, аніж кухня. Те саме стосується і кафе. Максимум до десяти страв налічує монгольська ресторація. Основне – це цай-вода: трохи чаю, молока і солі; буузи – щось на зразок пельменів з баранини, і локшина з м’ясом баранини. Все майже одного смаку. А от ховрашок, а точніше, тарбаган, – то страва майже святкова. Її готують на честь гостей або до великих свят на кшталт дня народження.

До речі, в Улан-Баторі ми з’їли дуже смачного борщу в українському ресторані. Українську кухню тут вельми цінують. Борщ коштував десь 35-40 гривень. Хоча, якщо врахувати, що це столиця і що ви в такому унікальному закладі, то ціна, мабуть, прийнятна. Власник цього закладу – українець, який одружився тут із монголкою.

– Ти написав у блозі, що в Монголії ковалі крутіші за шаманів.

З 5 до 9 серпня ми жили у місті Улан-Уде, столиці Бурятії, місті, в якому ми повинні виконати таку важливу місію. Пригадуєте, саме в Улан-Уде ми за 11 тисяч кілометрів везли ковану штабу від Василя Гудими. Тому, як тільки отаборилися у нашого друга Паші (щастить же нам на Павлів!), одразу поїхали в кузню до ковалів, друзів Василя Гудими – Юлі та Булата. Кузня як кузня. Нам ця “кухня” уже вся добре знайома. Ми дізналися, що в Бурятії коваль – людина великої поваги. Він вважається крутішим за шамана, адже володіє такою сильною стихією – вогнем!

А взагалі, ковалі як ковалі. Мають ті ж самі проблеми із розрахунками за виконані замовлення. Не люблять зв’язуватися із владними структурами і замовленнями від них, оскільки проплати потім не дочекаєшся. А стосовно шаманізму, шаманів як таких у Бурятії немає, вони не афішуються. А ті, що біля Байкалу бігають з бубном, – то “розвод” для туриста. Майже такий самий, як справжні гуцули в Яремче.

– Подарунок від наших ковалів передали?

О, це, чесно кажучи, була дуже приємна місія провезти купу тисяч кілометрів виріб Василя Гудими із символікою нашої експедиції в місто Улан-Уде. Виріб, який ніс у собі енергію чотирьох країн, навіяну вітрами і дорожнім пилом. Бо ця штаба була причеплена збоку коляски. Знайшли міст Дружби народів. Приварили урочисто, закликали телевізію. Усі дуже тішилися!

– Як би ти описав монголів, їхній уклад життя?

Коротко описати важко, але спробую. Монгол – людина вільна від усього. Монгол нікуди не поспішає. Монгол зі шкіри вилізе, але допоможе в біді туристу, якщо той попросить. Монгол – то є друг, який став ним за десять хвилин спілкування. Монгол любить слухати, що робиться у світі, і слухає дуже уважно. Монгол – то людина, яка досконало знає усі свої традиції і звідки що пішло. Монгол – то є супермен!

– З  якими думками про Монголію ти їхав, а з якими приїдеш?

Я про Монголію був хорошої думки, бо маю таких друзів, які вже були в цій країні. Я лише для себе переконався, що не помилявся, бо такого доброзичливого і простого народу я ще не видів.

 

До теми:

Юля Плисюк: А тепер прошу до уваги усіх, готуємо тарбагана!

У випотрошеного тарбагана спочатку закидають розпечене каміння. Разом з камінням та цибулею закидають ребра з того ж тарбагана. А він все парує. Уявляєте, яка там температура! Ну, а далі – газовий балон і обпалюється шкіра.
Тарбаган надувається і стає схожим на маленьке поросятко. Шкіра його стає золотистою і хрусткою, як чіпс. Тарбагана кладуть у пакет, щоб він пропарився. Хвилин двадцять чекаємо – і починаємо споживати. Ховрашку розпорюють живіт і виливають із нього бульйон. А потім витягають гаряче каміння і кожен повинен його потримати в руках. Кажуть, у цьому камінні сконцентрована дуже сильна енергія, тому воно цілюще, старші люди дуже часто прикладають його до хворих місць.

Добре зігрівши руки, усі починають трапезу. Шматочки м’яса роздають усім, і нам, і однорічним дітлахам, адже ця страва вважається святковою, дуже вишуканою. А потім починають розрізати шкіру на невеличкі смужки і з’їдають практично все, від тарбагана залишаються тільки лапки і хвостик. Смакує дуже незвично, ні з чим не сплутаєш. Нам сподобалося!

Спілкувалася Наталка ГОЛОМІДОВА