У Мережі з’явився пост-сповідь українського снайпера Миколи Вороніна, де він розповідає про власну дорогу любові до України.

“Я вважав себе космополітом до війни. Думав, що не можна обмежувати себе мовами чи націями, національностями. Ще… Я завжди мав бунтівний характер. Я вчився в Києві у Національному Університеті “Києво-Могилянська Академія” сім років. Тут дуже вже всі тисли на українську мову. А я люблю не так як усі. І не люблю, коли тиснуть. Через це і писав вірші російською. Говорив частіше російською, ніж українською. Це було давно. Мільйон років тому. До війни.
Війна повністю все змінила.
Я зрозумів, що до неї я жив без Батьківщини. Війна подарувала мені Україну. Я почав цінувати її такою, як вона є: її культуру, символи, прапор, тризуб. Та все ж, за звичкою, говорив російською. На важливість мови рідної звернула мою увагу координатор безкоштовних курсів української мови Катерина Мельник. Вже коли я йшов таким мирним містом поруч неї, ми вели собі розмову і тут я раптом збагнув, що у путла і російської педерації дійсно не було б жодного шансу зробити те, що вони зробили в Криму і на сході України якби там високо цінували Україну, нашу мову і культуру.
Жодного шансу.
Розумієте?
Ніхто б не загинув із тих, хто пішов у небесну бригаду. Не гинули б діти, не руйнувались би будівлі і долі…
Стояв би і працював би Донецький Аеропорт імені Григорія Сковороди. Русня не пройшла б і метра нашої землі. Ніде. Якби нас захищала наша мова і культура. Гебня це розуміла. Ось чому нещадно катувала свого часу наших Героїв за мову. Їх нащадки забули про їхні муки…
І далі вважають, що обмежуватись у мовах не варто.
Можна говорити російською і любити Україну.
Боже, та це те саме, що бути відданим одному Коханому Справжньому Чоловікові і займатися проституцією у вихідні.
Для розширення горизонту.
Схаменіться шановні.
Як часто ми починаємо цінувати те, що втратили? І часто починаємо це робити дуже пізно.

Постфактум. Та краще пізно, ніж ніколи. То ж починаємо говорити українською шановні, бо ми того варті.
Того варті наші небесні побратими.
Микола Воронін. Український снайпер”, – написав у повідомленні Микола Воронін.

Ми раніше писали, що Микола Воронін, 35-літній снайпер із Горлівки, який недавно пройшов реабілітацію в Івано-Франківську.

Нагадаємо, Реабілітація творчістю здатна зцілити психіку вояків. Малюючи картини, ліплячи з глини або пишучи вірші, солдати не лише абстрагуються від спогадів про війну, але й створюють справжні шедеври.