Це чистий листок паперу. На ньому можуть бути слова, а можуть не бути. Вже є. Кожне слово ефірне, як павутинка. Ні до чого не зобов’язує і все пробачить. Ти ж не навмисне. Біда лиш у тому, що усвідомлюєш свою хибу. Навіть якщо похвалять і подякують, бо сказав гарно. Але сам знаєш, де злукавив. Хіба не схочеш собі зізнатися. Можна й так. Так найлегше.

Але ж тоді не будеш вірним воїном слова. Хоча навіть не воїном, а сторожем. Бо ж словом не можна воювати. Бо ж взагалі не можна воювати. А тим паче словом. Мусиш його стерегти і оберігати. Найперше від себе. Але ж як перебороти слабкість жаги до борні? Чи можливо? Певно, можливо, та, знову-таки, не можна борню перебороти. Треба шукати інший спосіб. І це, справді, завдання. Потрібні інтуїція і логіка. Може ще щось потрібне.

Найперше – стриманість. Могти змовчати, бо слово у твоїх вустах губить мову як організм. І тут знову ж виникають сумніви. Бо навіть якщо ти не змовчиш, не станеться нічого поганого. І навіть якби говорив, то не конче, що була би біда, бо не конче, що говорив би щось погане, тоді, як інший, хто не вдержиться, може справді нашкодити. То чи варто мовчати, коли і так ніякого толку?

А папір все-одно зіпсовано. Найліпше відразу зім’яти і викинути у сміттярку. Але ж егоїзм не дозволить, бо ти писав і може навіть мислив під час писання. Може навіть котрась із твоїх думок справді є слушною? Але ж хто до неї прислухатиметься? Чи ти сам би прислухався, якби вона не твоя? Тут важко казати, бо про свою справу не годен судити об’єктивно. Якщо це різьба, то ти бачиш, що так, а що не так, і нікуди не дітися. Але ж слово, воно мінливе і сприйняття залежить од настрою. Не тобі про це розказувати.

Відтак можна питатися оцінки у друзів, знайомих і незнайомих. Знайомі висловляться схвально і стримано. Друзі можуть вказати на певні недоліки, заодно не забувши присмачити добрячим компліментом і критика вийде збалансованою і такою, що цілком відповідає твоїм власним міркуванням. Незнайомі можуть повестися коректно, або категорично. Коректність сприймеш як даність. Категоричність – як нерозуміння твоєї сутності і мислення через брак знання тебе яко людини.

Відтак пошук істини на стороні завершиться ще більшим самолюбуванням, ніж могло бути досі. У такому випадку можна покладатися лише на власний здоровий глузд, який є таким без сумніву, і ти з легкістю можеш сказати собі правду, якщо тільки наважишся. Бо ж якщо ти такий талановитий ловець, що зумів схопити влучну думку, то, звісно, зможеш адекватно її оцінити. У протилежному випадку, коли думка все ж не є видатною, маєш розуміти її примітивність задля власного ж блага.

Посилання на те, що свій розмисел не можеш судити об’єктивно, не може мати жодної ваги, бо якщо розумієш, що можеш бути необ’єктивним, то розумієш чому саме можеш таким бути, а відтак тямиш, як цього уникнути.

Василь Карп’юк, поет, журналіст