Нещодавно мій колега перехворів на коронавірус. Ситуація начебто буденна, враховуючи кількість хворих, і не сенсаційна. Можливо, і так, але не для тих, хто перебуває кілька тижнів в інфекційній лікарні у тяжкому стані. І все б нічого, якби не те, як саме він заразився. А заразився він від іншого колеги, який, живучи під одним дахом з близькою людиною, у якої була підозра на коронавірус, продовжував бігати містом та активно спілкуватися з друзями і знайомими. Яка самоізоляція? Ви про що? Ну, є вдома хтось із симптомами, але ж ще нічого не підтверджено, то чому не вести активне соціальне життя? А що такого? Від отого його «А що такого?» захворіло чимало людей, у когось хвороба пройшла легше, у когось важче. Хтось відкашлює це досі. Мовчу вже про фінансові втрати. А що такого трапилося у принципі? Ніхто ж не вмер. А заразитися могли будь-де. Усе так, начебто… Не знаю, як вас, а мене така безвідповідальність просто вбиває…

І оте «А що такого?» на всіх рівнях. Бо проблема не в коронавірусі як такому, не в безвідповідальності окремої людини, а в тому, що «А що такого?» стає загальною нормою нашого буття.

Немає в селі інтернету і діти не можуть навчатися дистанційно? А що такого? Якось викручуйтеся. Немає достатньої кількості підручників у бібліотеках? А що такого? Є книгарні. Купуйте. Дорого платити комуналку? А що такого? Продайте щось і заплатіть.

Ці «А що такого?» стають усе страшнішими і цинічнішими. Давайте викинемо українську літературу зі ЗНО. А що такого? Ті літературні завдання вічно створюють проблеми та конфлікти. Замість того, щоб думати про змістове наповнення, краще викинути взагалі. Ну, буде без літератури. А що такого? Як казала колишня міністерка освіти, сумна та невесела наша література. То нащо нею дітям забивати голови? Користь читання? Ні, не чули.

Історія у нас складна і дискусійна? Її теж на ЗНО можна покремсати-порізати (нам не звикати, зрештою, не вперше таке пророблятимуть з нами). А що такого? Важка в нас історія. Та й не конче її всім складати. Ну, не знає український випускник історії України. А що такого? Її ж на хліб не намастиш, правда? Ну, виросте з нього без знання літератури та історії якесь перекотиполе… А що такого?

Книгарня «Є» починає співпрацю з російським книжковим ринком. А що такого? Колись це мусило трапитися. Причини очевидні та зрозумілі, на жаль. Як самі вони пишуть на своїй сторінці: «Чи подобається нам цей стан речей? Ні. Чи в силах ми як книготорговельна мережа його змінити? Ні. Чи можемо ми ігнорувати цю реальність? Ні. Виправити таке становище може лише дієва державна політика, а Книгарня «Є» змушена враховувати викладені обставини у плануванні своєї подальшої роботи». А що такого?

І останнє «А що такого?». Якщо ваша дитина вчиться на платному в університеті, ви маєте право на часткове повернення коштів (18% від вартості навчання). Є один виняток. Вам не повернуть кошти за навчання вашої дитини на військовій кафедрі. На цих кафедрах у більшості випадків немає бюджетної форми як такої взагалі. Тож прагнення студентів повчитися ще й там – ну така собі захцянка. У країні, яка стільки років воює, навчання на військовій кафедрі – це захцянка, яку держава не збирається оплачувати навіть частково. Такою ж захцянкою є купівля обов’язкової форми за кілька тисяч. Дійсно, а що такого? Не маєш грошей – не вчися. Країні, де який вже рік іде війна, це не потрібно. Дивна державна політика, правда? Уявляю, як хтось невдоволено кривиться, мовляв, треба було йти тоді навчатися у військовий заклад. Треба, якщо людина мріє про кар’єру військового. А якщо вона, майбутній вчитель, біохімік, історик, просто свідома того, що в країні, де йде війна, треба бути готовим до всього, то нехай за це платить. А що такого? І питання не в самих грошах, як ви розумієте, а в ставленні.

Кілька тижнів тому ми оплатили синові другий рік навчання на військовій кафедрі. З минулорічного камуфляжу і берців ще не виріс. Так, і це наш родинний клопіт і наші захцянки, що ми хочемо, щоб син бодай якось був готовий до того, де він може опинитися. І такі ж захцянки ще у чималої кількості батьків та студентів, можливо, їх було би ще більше, якби не… А за рік-два держава нагадає про себе повісткою і забере, бо ж є обов’язок перед нею, державою, а потім, якщо, не дай боже, щось, якийсь чиновник від імені неї ж, держави, стене плечима і скаже: «А що такого?».