«Гра на межі фолу». Так називає спортивний альпінізм організатор славнозвісної історичної експедиції до Центрального Тянь-Шаню Олег Левицький. Але попри все без альпінізму не уявляє свого життя. 30 років тому 9 серпня 1993 року 8 альпіністів івано-франківського клубу «Карпати» на одній з найкрасивіших гір планети Хан-Тенгрі, висотою 7010 м, підняли український прапор. Приурочили сходження другій річниці Незалежності України, – пише «Галицький кореспондент».

«Володар небес»

Пік Хан-Тенгрі або «Кривава гора», як її ще називають, знаходиться на стику кордонів відразу трьох країн – Китаю, Казахстану і Киргизстану. У перекладі з тюркської означає «Володар небес». За словами Олега Левицького,  Хан-Тенгрі – класична піраміда, важкодоступний семитисячник світу. В році є лише два-три тижні, коли можна планувати сюди сходження. На вершині дуже холодно й майже завжди йде сніг. А кривавою її називають тому, що скали на ній мають червонуватий колір.

На початок 90-их спортивний альпінізм, зокрема висотний (понад 6400 м) на Прикарпатті дещо затих. Останні висотні експедиції проводилися у 80-их рр. під егідою засновника альпінізму в Івано-Франківській області Ярослава Куруса. До слова, саме п. Ярослава Олег Левицький вважає своїм вчителем. Тому молодечий дух і амбіції зробили своє – кандидат у майстри спорту Олег Левицький разом із однодумцями вирішують організувати експедицію на пік Хан-Тенрі.

Вимоги до експедиції – були високі

Першим, з ким поділився цією ідеєю п. Олег, був Іван Чорнописький. З ним і почав організовувати поїздку. Відбір учасників на сходження тривав пів року, адже вимоги були дуже високі: витривалість, фізична підготовка, спортивна кваліфікація та наявність ряду складних сходжень за плечима, а також фінансове питання. Хоч експедиція і проводилася під егідою клубу «Карпати», але учасники здобували кошти на її фінансування самі. У час непростих 90-их вартість експедиції склала 8000 тис. дол.

Отож серед альпіністів, які вирушили на штурм Хан-Тенгрі були: Олег Левицький (керівник експедиції та сходження, Івано-Франківськ), Іван Чорнописький (Городенківщина), Володимир Галайда (Коломия) та івано-франківці Ігор Капирулін, Юрій Кузнєцов, Ігор Плехов, Олег Чурук і Сергій Челенков. До їх складу також входили ще двоє людей – кухар і лікар, які здебільшого перебували в базовому таборі.

«Ми десантувалися з гелікоптера 27 липня й заклали базовий табір на висоті  3700 м. Відтак розпочали роботу на горі, у процесі чого здійснили три акліматизаційні та штурмові виходи й заклали ще ряд проміжних висотних таборів. Останній, штурмовий – на крутому скельному ребрі на висоті 6400 м, – згадує ті події Олег Левицький.  

Штурм піку Хан-Тенгрі

Безпосередньо штурм вершини розпочався вранці 9 серпня. За первинним задумом альпіністи мали йти двома групами по чотири чоловіки. Різниця в часі – один день. Тобто спершу піднімається перша група, а друга її страхує, відтак навпаки. Сергій Челенков мав керувати другою групою і виконувати роль очільника рятувального загону. Та він, за словами Олега Левицького, ще в другому проміжному таборі почав скаржитися на серце, тому перебував на базі. Через погане самопочуття на штурм не вийшов і Олег Чурук. Він залишився в штурмовому таборі. Було прийнято рішення йти однією групою – 6 чоловік.

«Коли ми дійшли до куполу (сніжно-льодова шапка гори, від якої до вершини залишалося близько 200 м по висоті), сніг через сильні морози був, наче пральний порошок. В такому разі категорично не можна йти зв’язками. Оскільки група була високої кваліфікації, розрахунок був на особисту техніку і сконцентрованість», – розповідає Олег Левицький.

На вершину Хан-Тенгрі п. Олег з Іваном Чорнопиським піднялися першими. Там дочекалися Юрія Кузнєцова. Та оскільки було дуже холодно, помалу почали спускатися. За 50-60 м до вершини зустріли Ігоря Капируліна, за ним підіймався Володимир Галайда. Останнім на вершину піднявся Ігор Плехов.

Окремо слід додати, що сходження було здійснено без використання кисневих балонів. Тобто це був чистий альпінізм свого роду. Загальновідомо, що організм на висоті 7010 м вимушений працювати в екстремальних умовах. Недостатня акліматизація може призвести до незворотних процесів. Тому логістика сходження та грамотний тактичний план з поетапною акліматизацією до нових висот є критично важливими для успіху будь-якої висотної експедиції. Загалом, як розповів Олег Левицький, для досягнення вершини їм знадобилося 4 висотні табори та 3 робочі виходи з відпочинком між ними в базовому таборі (всього 14 днів).

Неймовірна ейфорія, затьмарена трагедією

«Перед вершиною, коли ми зустріли Ігоря Капируліна, він чомусь був без рюкзака, хоча в його наплічнику була аптечка на всю команду. Спускатися Ігор почав разом із Володимиром Галайдою. Та коли Володя присів трохи нижче вершини, щоб набрати кілька каменів на пам’ять, Ігор сам пішов вниз. Поки Володя піднявся і почав продовжувати спуск, Ігоря вже в полі зору не було. Він подумав, що, мабуть, Ігор Капирулін уже десь нижче, на шляху до штурмового табору, й продовжив спуск. Про зникнення Ігоря Капируліна я довідався вже в штурмовому таборі. Після вершини в нас була неймовірна ейфорія, але, на жаль, радість перемоги була затьмарена великою трагедією», – згадує Олег Левицький.

За розповідями організатора експедиції, проблема була в тому, що ніхто не бачив ні момент зриву Ігоря, ні напрямок його падіння. Команда за допомогою гелікоптера проводила пошуки. Та, на жаль, тіла альпініста так і не знайшли. Була здійснена спроба пошуку й наступного року, але знову безрезультатно.

Звісно, після повернення альпіністів додому результати експедиції викликали значний резонанс в Івано-Франківську. Чимало було недоброзичливців, які розхитали трагедію. Олег Левицький не витримав тиску і залишив професійний альпінізм, а з ним і мрію про гімалайські восьмитисячники.

Жодних серйозних експедицій

З тих пір спортивний альпінізм на Прикарпатті занепав. Сходження на Хан-Тенгрі – наче останній рубікон. Після нього – жодних серйозних експедицій. Це підтверджує і директор івано-франківської альпіністської школи Олексій Драпак: «В 90-их роках альпіністський клуб «Карпати» проводив навчально-тренувальні збори на Кавказі. Це були сходження 1-2 категорії складності для новачків. З початком 2000-их альпклуб «Вікінг Екстрім» організовував сходження 4-5 категорії складності на вершини Доломіт, Джайлик, МНР, Тютю-Баши. Нині на Прикарпатті альпінізм практично занепав. Серед причин занепаду – бездіяльність центрального Офісу ФАіС в Києві та війна, адже практично всі альпіністи Прикарпаття на фронті».

До слова, незабутні враження від сходження на Хан-Тенгрі учасник експедиції Іван Чорнописький виклав у захопливій книзі «Через Карпати – на штурм Хан-Тенгрі». В ній міститься й інша не менш цікава оповідь – «Кава з видом на Ельбрус» про історію двох молодих людей, яких поблагословили гори.

На жаль, навики кандидатів в майстри спорту з альпінізму й досвід інструкторів на зорі Незалежності не знадобилися, потенціал був втрачений. А завдяки досвідченим альпіністам цей екстремальний вид спорту на Прикарпатті міг розвиватися на повну. Та доля розпорядилася інакше: 4 учасників експедиції із 8 роз’їхалися по світу: Ігор Плехов в Аргентину, Олег Левицький в Канаду, Іван Чорнописький до США,  Олег Чурук до Лондона. Та, за словами п. Олега, альпіністський дух та тяга до сходжень на гірські вершини з ними назавжди.

         Юлія МАРЦІНІВ

         Фото з архіву Олега ЛЕВИЦЬКОГО

Читайте також: Незвідана Городенківщина: Лука, Уніж, Монастирок – не загубити зелений рай