Пам’ятаєш, як колись? Передчуваєш весну через кожен пагінець, кожен котик вербовий, тепле сонце нагріває землю, і вона пріло пахне. Пробуджується. Посміхається спросоння підсніжниками, крокусами, калюжницями, кульбабки жовтими кутасиками заграють з тобою. Бувало, бачиш свіжу соковиту травинку і думаєш: яка ж вона на смак? Куштуєш… Хочеться жити. Гладити траву, нюхати землю. Око мліє від краси. Зелень і золото сонця…

Весна – то як дитинство, неконтрольоване відчуття повного щастя.

Передчуття швидкого пробудження. Так тільки наша земля вміє. Ще вчора залита кров’ю, через годину уже хоче плодоносити. Хтось співав про це, правда?

А якою вона буде, та моя весна, після війни? Коли я знов буду дивитися на пишні кущі і високі трави та любуватися ними, а не думати, що в тих кущах може заховатися москальська ДРГ (диверсійно-розвідувальна група), що у високій траві легко підірватися на розтяжці, навіть не ворожій. Гранати, міни не знають своїх-чужих. Їх завдання – калічити. Наше завдання – перемогти і вижити. Завдання трави – вирости.

«Їду вчора з Мар’їнки, з ротації. І дивлюся, там будинок такий, з садочком. Весь плющем обвитий, ялиночки, акуратненькі деревця. Все зеленіти хоче, відживає. Краса! І страшно так. Уявляєш, війна, смерть – он вона поряд, кілометра нема, а воно жити хоче, цвісти, зеленіти! У весни свої правила», – задумано каже мені госпітальєр Юра Водоп’ян. У мирному житті він агроном. «Земелька – то наша найвірніша подруга: нагодує, ходити по собі дає, килимок з трави стелить, щоб м’яко було ступати…»

«З ночі нарахував майже сто прильотів чогось важкого. Просиділи в підвалі. Земля двигтіла! Опісля вийшли – ні один будинок не зачепило, наша позиція ціла. Все земелька в себе прийняла. Як так може бути, рідненька, тобі ж, певно, болить! Все, як переорано, вирви у пів мого росту, дерева поломані!» – згадала, як друг Тарас з Красногорівки казав.

Ожив робочий телефон, госпітальєрська переписка: «З вечора зав’язався потужний бій. Гатили з танків і важких мінометів, зі всіх видів. Я навіть пост у ФБ кинув, щоб молилися за хлопців… Зранку знову відновилися бої».

«Ну, как затихнет, напиши. Они к нам поедут».

Пахне вже не весною, а тим, чим пахне війна. Знаєте, як бридко пахне кров?

«Терміново! «300»! Ампутація нижньої лівої гомілки. Кава (госпітальєрка) асистує. Обстріли танками і з потужних калібрів. Електрики в Авдіївці немає. Знову перебили ЛЕП. Гатять по місту. Реанімобілем на керованому диханні відправили в 66 госпіталь. При свідомості хлопець був аж до операції. Розказав, що йшов і відчув, що на щось наступив. Знав, що ампутують стопу. Підвівся, глянув на ногу і сказав: «Могло бути й гірше». Операцію лікарі проводять знову з ліхтариками».

…І все. Нема ніякої весни, ніякого дитинства. Є ампутація. Чужий біль, який ти береш собі. Ампутація весни. Ми більше ніколи не будемо такі, як колись.

Початок березня 2017. Донбас. Госпітальєри. «Заради кожного життя».