Торік поранений під Щастям боєць добровольчого батальйону «Айдар», прикарпатець Андрій Стандіо спершу лікувався у харківському, а потім вінницькому госпіталі. Після реабілітації військовослужбовець продовжив службу в Івано-Франківську. Нещодавно Стандіо потрапив під указ президента про мобілізацію. Тож маємо нагоду поспілкуватися.

 

• Андрію, як думаєте, чи можна було свого часу зробити бодай щось, аби війни не було?

 

Війна – це наслідок чогось. Думаю, що є багато факторів, через які маємо таку ситуацію на сході. Якщо подивимося на роки незалежної України і на те, як відбувалися процеси державотворення, то зрозуміємо, що ми мали можливості розбудувати свою суверенну державу. Але нам це не вдалося, тому що один формат правління, який переходив у інший формат правління без крові, не мав ціни. Зараз вже пролито кров, і наша незалежність дорожчає.

 

• Невже Ви бачите зміни на краще?

 

Кожен має починати з себе. І не шукати причин, щоб панікувати чи відхрещуватися від дійсності. Вже зараз треба задуматися: чи я є учасником всіх цих процесів? Думаю, що ми всі є учасниками подій та процесів. Тож ми не можемо знімати з себе відповідальності, причаїтись і чекати. Ми самі зобов’язані формувати суспільство і систематизувати процеси.

 

• То що має робити, на Вашу думку, кожен із нас?

 

Сьогодні людям показали більше, ніж треба. І куди б ви не пішли і з ким би ви про що не заговорили, то побачите, що в нас усі – експерти, які вважають, що все «недобре» і «неправильно». Гаразд, хай буде «недобре». Але якщо ми так говоримо, то маємо запропонувати, як зробити «добре». Тому що методом заперечення жити не можна.

Українському народу завжди потрібен був лідер. І навколо нього люди мали об’єднатися. Ще у 2004 році ми чекали на «месію», який прийде і покращить життя. Минуло десять років. Відбувся черговий Майдан. Він показав, що в державі є прогресивні люди, які можуть боротися за свої та наші права і незалежність. Вважаю, що це заслуга українського народу.

 

 – Заслуга є у тому, що люди гинуть?

 

Ми побороли систему.

 

– Невже?

 

Ми побороли у тому, що спершу нам обіцяли один курс, а потім його різко змінили. Говорили одне, а робили інше. Втім, поборовши ту систему, ми ще не побудували нової. Сьогодні дивимося на сусідні країни, які краще живуть, і хочемо теж кращого. Але можливість їздити за кордон вчитися, працювати, відпочивати чи обмінюватися досвідом є не у всіх.

Чим ми гірші за Німеччину або Голландію? Чому в цивілізованих країнах дотримуються законів? От кажемо, що нам треба побудувати правову державу і людину поставити понад усе. А самі сподіваємося, що війна виправить всі негативні процеси за нас. Зараз маємо конфлікт, йдуть бої, і є велика сусідня держава, яка підтримує ополченців і воює на нашій території. Натомість у нас відбувається вже шоста хвиля мобілізації, а добровольчий рух – відсутній.

– Тому що всі, хто хотів служити, вже пішли…

 

Ще на третій хвилі почався спад. Тому під час четвертої хвилі мобілізації, на мій погляд, треба було шукати механізми, як мотивувати людей. І річ не в тому, щоб давати землю у глухому селі, де вона нічого не коштує, чи гарантувати безкоштовний проїзд у транспорті. Може, краще заплатити грошима?

Щоб забезпечити лінію оборони, нам, наприклад, треба 300 тисяч військових. А в нас десь 40 мільйонів населення, з яких, напевне, 90% чоловіків призовного віку ухиляються від служби в армії. Тому треба порахувати, скласти кошторис на утримання одного військового і фінансувати так, щоб чоловіки не відмовлялися служити.

 

• І звідки взяти на все це кошти?

 

От тепер і згадуємо про тих 90%, які не хочуть служити. Якщо ви не хочете воювати, то йдіть офіційно відкупіться. Так не буде падати тінь ні на військкомати, ні на медичні комісії. Хай чоловік не ховається в підвалах, в лісі, не виїжджає кудись чи шукає інші способи, щоб уникнути мобілізації. Нехай скаже: я не хочу, боюся, але буду працювати і, поки триватиме кризовий період, буду сплачувати своє. Нехай дійсно відраховує кошти на армію чи утримує сім’ю військового або робить ще щось.

Але все це треба вирішувати на законодавчому рівні. Бо зараз призовники втікають, працівники військкоматів за ними бігають, а доброго результату з цього нема. В армію беремо будь-кого.

 

• То річ тільки в коштах?

 

І в прозорості процесів. Соціальна несправедливість породжує в людях агресію. У жінки, яка живе без чоловіка, в армію забрали обох синів, а от син заможного сусіда ходить по селі і ніхто його не чіпає. Постає питання: до нього ще черга не дійшла? Чи він уже був на медкомісії і все «вирішив»?

Давайте все будемо робити прозоро. Хай комісаріати, наприклад, зберуть облікові дані про кожну людину і напишуть, що Іван, Петро, Василь і всі решта є хворими чи здоровими…

 

• Як Ви, Андрію, влаштували своє життя після АТО?

 

Ще коли був на Майдані, я звільнився з роботи. Бо вже тоді було зрозуміло: те, що відбувається, не є короткотерміновим. З Майдану я поїхав у зону АТО. Обставини склалися так, що змушений був повернутися. Зараз я демобілізований, 95 днів стоятиму на обліку у військкоматі. Потім займатимуся війною, і це не обов’язково – воювати.

 

• Як волонтер?

 

Часто мої справи порівнюють з волонтерством. Але я не волонтер. Тому що волонтерство – це сильний рух, це люди, які забирають «двохсотих» з передової, які суттєво допомагають.

 

• Тоді поясніть, як це «займатися війною» в Івано-Франківську?

Хочу я чи ні, але, починаючи з листопада 2013 року, моє життя дуже пов’язане з тими перипетіями, які відбуваються в Україні. Ми всі, хто побував в гарячих місцях, між собою спілкуємося і думаємо, як допомогти один одному. Найважче місцевим – донбасівцям. Бо їм нема куди повернутися, щоб відпочити і набратися сил. Їм та їхнім родинам треба допомогти тут влаштуватися.

Мені важко адаптуватися до того життя, яке було до війни. Тому у мене тепер два життя. Одне – яке було. І друге – яке в мене починається. І зараз, коли я перебуваю в середовищі тих, хто в минулому житті був моїми друзями та однодумцями, то відчуваю, що зміни відбулися в мені настільки сильні, що організм не сприймає їх. Я не можу їх відкинути, але й спілкуватися з ними не можу. Бо відчуваю холод до них.

 

• Ким Ви працювали до АТО?

 

До Майдану я був керівником філії сільськогосподарського підприємства в одному з районів Івано-Франківщини. Обробляв землю. В ніч на перше віче я виїхав до Києва просто з поля. Спершу відбув «Самооборону». В ній були люди, які самоорганізувалися, щоб забезпечити безпеку мирним мітингувальникам, що стояли на Майдані. Потім ці люди, залишаючись послідовними, поїхали в зону АТО. Так само зробив і я.

 

• У мене таке враження, що Ви надто оптимістично говорите і про «Самооборону», і про волонтерів… Хіба все таке кольорове?

 

Я не був на місцевих майданах. Якщо кажу про «Самооборону», то маю на увазі не псевдозахисників. Бо я як людина визначаю для себе мету і ціль, яку досягаю. Після цього має бути логічне завершення справи, яку роблю. Якщо я потрапив на Майдан і на Банкову, то вже там зрозумів, яку функцію маю виконувати до кінця. Бо не вмію впадати з крайності в крайність… Або просто ходити вулицями і робити вигляд, що когось обороняю. Це не моє.

 

• А хто таких має ставити на місце, якщо не Ви?

 

Для мене єдиний механізм у державі – це закон. Іншого способу не бачу. Вже згадував, що в нас кожна людина – експерт, про війну всі говорять вільно, хоча ніколи там не були. Натомість я там був, але розповідаю тільки про те, що бачив.

 

• Що Вам найбільше не подобається в розмовах про війну?

 

Часто говорять про те, що хтось когось зливає, про штучні котли тощо. Я цього не розумію. Це війна. Якщо нас зливають, то й ми зливаємо. Хіба таке можливе? Так, проводяться відповідні заходи, розвідки, і трапляється всяке. Ми були на тій території, де місцеве населення нашу позицію не підтримувало. Кожна мирна людина бажала нам зла, і ми це розуміли. Так само і про котли. Командування не могло передбачити деяких наслідків… Словом, воювали, як могли і як вміли.

Також не розумію розмов, що військовим мають допомогти психологи. Психологи потрібні, але не цивільні, а військові. І не завжди це мають бути люди з відповідною освітою. Це пннаови бути досвідчена людина з харизмою. Я на війні відчув, що такі люди допомагають. Адже знають, як підібрати правильні слова. Але так чи інакше, людина має бути відкритою. Це як з кімнатою: якщо вона зачинена, то ви туди не зайдете.

 

• Чи є місце у мирному житті для учасників АТО?

 

Хтось вважає, що вони повинні реалізувати себе через політику, ще хтось – через волонтерський рух. Досвід країн, які мають схожу з нами історію, свідчить про те, що учасники таких подій мають об’єднатися і стати опорою для країни. Так, потім прийдуть дипломати і політики, які будуватимуть законну державу, але на сьогоднішньому етапі такого творення мають стояти ці люди.

Наразі в мене світ розвернувся на 180 градусів. Я не хочу робити так, як робив вчора. Мені важко спілкуватися з тими, які сьогодні в панічному стані, бар’єр між нами неможливо подолати. І ми розуміємо, що це комусь вигідно.

 

• Який вихід?

 

Патріот, у моєму розумінні, – це людина, яка готова віддати своє життя за Україну. Якщо ні, то ти не патріот. Для слів «Слава Україні» і «вишиванка» в мене тепер є особиста шкала цінностей, тому що останні слова хлопців, які йшли в останній бій, були «Слава Україні». І вони одягали вишиту сорочку або мали її при собі. Патріоти – це не сьогоднішні політики, які бігають попід сценами і галалайкають. Людям вже треба розібратися в цьому.

І ще одне. Якби завтра на війну пішли олігархи, їх брати і свати, то й народ би пішов. Бо виходу б не було. А сьогодні дуже легко не йти, сказавши: Порошенка син не йде, а мій син чому має йти? Маючи аналітику і роблячи висновки, політична еліта мала б реагувати на це. Інакше ми просто втратимо Україну.

 

Розмовляла Анна СТАНІСЛАВСЬКА