Андрій Єфіменко – дизайнер, художник, у своїй особі поєднав схід і захід України. Його творчість виросла з двох джерел – з луганського дитинства, в якому був дідів досконало оздоблений гуцульською різьбою письмовий набір, що змалку привертав увагу і запав у душу, і з опришівських візитів під Івано-Франківськ до іншого діда, який, бачачи, що онук тягнеться до олівця і часто щось малює, любив повторювати: «Коли виростеш, будеш у Косові вчитися».

З Луганщини на Косівщину

В школі у старших класах, коли Андрій вже почав задумуватися про вибір майбутньої професії, міг вибрати у профцентрі для себе фах електрика шахтного обладнання, бо добре вчився. І це було набагато престижніше за машиніста-електровоза, забійника чи прохідника.

Але коли неподалік в Алчевську відкрилася художня школа, мама наполягла, щоб син вступив до неї. Хлопець, який на той час не бачив важливіших справ, ніж грати з хлопцями у футбол, вирішив схитрувати: «поїхати, здати погано екзамени і повернутися назад, до м’яча та друзів».

Поїхав, склав екзамени… і таки вступив. Тож далі почав вчитися у художній школі. Після восьмого класу приїхав на Прикарпаття вступати до Косівського технікуму народних художніх промислів (тепер Косівський коледж прикладного та декоративного мистецтва), але провалив письмовий іспит і повернувся на Луганщину.

Через рік мама вирішила перебратися на рідну землю, і на початку вересня 1978 року вони всією сім’єю приїхали до Івано-Франківська: Андрій перевівся з алчевської художньої школи до івано-франківської. Другий вступ до Косівського технікуму був успішний. У технікумі хлопець не тільки опановував майстерність майбутнього фаху, а й вчився сприймати життя у всьому його розмаїтті.

«Я, східняк, потрапив на батьківщину справжньої бандерівщини, – розповідає Єфіменко. – Однак зі мною вчилося не так вже й багато східняків, зате були казахи з Алма-Ати та нащадки депортованих німців Поволжя, тож було до кого приглядатися і чому вчитися». Попри те, що хлопець опановував художню обробку шкіри, йому дуже подобалася робота з деревом: вже з другого курсу щось вирізав ножами, які мав, а потім замовив собі набір фахових інструментів у місцевих майстрів.

Після закінчення навчання строкову військову службу проходив спочатку на Львівщині, потім у самому Львові, у штабі Прикарпатського військового округу, був сержантом і старшим креслярем. Згадує, що служба була, як робота: щодня, з ранку до вечора, креслив карти і схеми, що дало чудове знання картографії, можливість добре набити руку і розвинути просторове мислення, а ще – бачити зблизька тодішніх високих військових чинів, зокрема майбутнього міністра оборони СРСР Павла Грачова, який на той час був начальником Прикарпатського військового округу.

Повернувшись додому після армії, Андрій зрозумів, що має заробляти на життя, допомагати мамі та сестрі. Згадав студентські роки, коли працював під час літніх канікулів у студзагоні в Тюмені, налагодив старі зв’язки і поїхав туди на три роки. Потім захворіла мама, і в 1988 році довелося повертатися додому. Далі життя закрутило у своєму вічному танку: смерть мами, одруження, народження синів, тож на тривалий час довелося забути про творчість, щоб забезпечувати сім’ю.

Перейшов на «вільні хліби»

Почалися дев’яності з їх кооперативами та духом вільного підприємництва. Кооператив, в якому був Андрій Єфіменко, займався роботами на замовлення – для міського парку ім. Т. Шевченка вони виготовили скульптури з металу та дерева, які, на жаль, до наших днів не збереглися, облаштовували дитячі майданчики у райцентрах та інших населених пунктах області.

Яскравою сторінкою у біографії митця є робота на Івано-Франківському меблевому комбінаті, саме тут повною мірою проявився його талант роботи з деревом. Маючи золоті руки та великий практичний досвід, свою роботу тут він розпочав різьбярем високого розряду. Швидко став бригадиром і мав у підпорядкуванні до 30 різьбярів. Процес виготовлення меблів вивчив з нуля – від специфікації до готового виробу, весь технологічний ланцюжок (тоді на комбінаті виробляли славнозвісні меблеві набори «Калина»).

Після того, як зроблені ним взірці меблів на виставках-ярмарках у Києві отримали дипломи, став провідним дизайнером меблевого комбінату. Це була його стихія, чувся тут, як риба у воді, але, на жаль, на початку 90-х років минулого століття меблева галузь, як і багато інших сфер народного господарства, поступово припинила своє існування. Андрій звільнився з комбінату і перейшов на «вільні хліби» – виконував індивідуальні замовлення з каменю, у нього замовляли авторські меблі по всій Україні – від курортної смуги рідної Донеччини, де заодно мав можливість відвідати батька та бабусю з дідусем, і до Криму, де за власними проєктами будував ресторани та створював їх дизайн.

Тим часом його однокурсники з Косівського технікуму торували собі шлях у мистецтві, вдосконалюючи власну майстерність та організовуючи виставки. Зустріч і розмова з Мирославом Яремаком, яскравим представником візуального «станіславського феномена», спонукала Андрія до роздумів про повернення до творчості. Вечорами він починає відновлювати свої навички з живопису, щоб надолужити згаяне, придивляється до робіт, дотичних до цього виду мистецтва, береться за розписи або ліпнини під розпис, багато малює.

Чітка позиція художника

Перша персональна виставка Андрія Єфіменка «Неоднаково» відбулася в Художньому музеї в березні 2012 року. Вже тоді окреслилися теми, які будуть хвилювати митця впродовж наступних років, – доля України та доля Івано-Франківська, боротьба між добром та злом, яка триває в кожній людині за вміння знайти своє місце та своє покликання у цей непростий і невпинно мінливий час.

Його енергійна, діяльна натура не дозволила йому стояти осторонь подій 2014 року: Андрій був активним учасником Майдану, брав участь у волонтерських і благодійних проєктах та громадських слуханнях, що стосуються долі міста, висловлював свою чітку громадянську позицію. І, звичайно, творив. До цього часу вже відбулися чотири персональні виставки. Остання з них, «Відзвуки», наприкінці січня відкрилася в підземному переході «Ваґабундо» – серія картин, присвячених старій архітектурі, будинкам, що творять дух міста, надають його обличчю унікальності, але будь-якої миті можуть зникнути чи вже зникають на наших очах.

Художник наголошує, що місто необдумано забудовують, знищують будівлі, які, може, й не мають статусу пам’яток архітектури, але є цікавими та неповторними за своїм виглядом. Він намагається втримати це зникання бодай на своїх картинах, вплітаючи у них гру світла і тіней, розчиняючи в повітрі аромати квітів та кави, доповнюючи обриси будівель мелодіями й невидимими ангелами…

Андрій Єфіменко, перебуваючи у постійному творчому пошуку, має багато планів на майбутнє, прагне здивувати глядача новими виставками та новими гранями свого таланту. На цьому творчому шляху однодумцями є його сини, які завжди допомагають в організації виставок, та дружина Олена, котра надихає митця на нові звершення.

Марія МИКИЦЕЙ