Аркадій Непиталюк народився 27 вересня 1967 року в селі Лехнівка Ярмолинецького району на Хмельниччині. Закінчив акторський факультет (1991, майстер Борис Ставицький) та факультет телевізійної режисури КДІТМ ім. Карпенка-Карого (1996, майстер Віктор Кісін). Після стажування у Вищій медіашколі в місті Гілверсум у Нідерландах (1993) та в штутгартській Академії мистецтв Shloss solitude у Німеччині (1995) працює з 1997 р. режисером на телебаченні. Як режисер-постановник створював такі телевізійні програми, як «3х4. Найкумедніше домашнє відео», «Кунсткамера», «Еники-Беники», «Сімейні справи з Калінською», «Сусідські війни», «Один за всіх», «Дім на заздрість усім». З 2002 р. викладає режисуру та майстерність актора у КНУТКіТ ім. Івана Карпенка-Карого.

У 2016 р. Непиталюк дебютував як кінорежисер відразу з двома ігровими фільмами, поставивши за власними сценаріями короткометражку «Кров’янка» та повнометражну картину «Припутні».

«Кров’янка», яка перемогла у 7-му конкурсному відборі кінопроектів Держкіно та була створена кінокомпанією «Пронто фільм» на умовах держзамовлення, здобула перемогу в Національному конкурсі 46-го Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість». У квітні 2017 р. фільм було номіновано в шести категоріях на здобуття національної кінопремії «Золота дзиґа», зокрема як найкращий короткометражний ігровий фільм 2016 року.

Перший повнометражний ігровий фільм Аркадія Непиталюка «Припутні» (2017) став одним з переможців 8-го конкурсного відбору Держкіно на отримання державної підтримки в 2016-2017 роках. Сюжет стрічки виробництва кінокомпанії Star Media, за п’єсою Романа Горбика «Центр». Фільм розповідає про долю трьох жінок – бабусі, доньки і онуки, чиї долі переплетені, а життя наповнене складнощами і самотністю. Дія трагікомедії відбувається в полишеному мешканцями селі Припутні протягом однієї доби, коли базарна торговка Людка з 20-річною донькою Свєткою їдуть до матері в глухе село зі щорічним обтяжливим обов’язком прибрати на занедбаному цвинтарі.

Фільм «Припутні» – перший повнометражний фільм в історії українського кінематографа, де майже всі актори розмовляють суржиком. Режисер Аркадій Непиталюк та продюсери стрічки Юрій Мінзянов і Влад Ряшин вирішили, що це допоможе глядачеві поринути в культурну атмосферу маленького села, де місцеві жителі саме так і говорять.

– Один з найулюбленіших Майстрів (а я це знаю за реакцією твоїх студентів) у театральному інституті Карпенка-Карого після великої перерви в телережисурі бере і знімає два фільми, які не залишають байдужими нікого. Відгуки – від захоплених до снобських через губу… Як воно було братися за практичне кіно Майстру, за яким у всі очі будуть слідкувати, насамперед, його учні-кінематографісти?

Коли я створював ці фільми, я не відчував себе Майстром. Навпаки, я відчував себе початківцем, дебютантом. Зрештою, я таким і був (та й досі є), бо вперше в житті, незважаючи на свій вік, я взявся за створення кінофільмів. Востаннє до цього я знімав кіно ще будучи студентом, у 90-ті. Але студентське кіно – це геть інша річ, порівняно з кіном, котре створюється для показу в кінотеатрах та на фестивалях. Можливо, недебютантом мене сприймали інші, коли бачили поруч з молодими хлопцями та дівчатами, скажімо, на 46-му фестивалі «Молодість», де мою «Кров’янку» показували у Національному конкурсі. Я взагалі не сприймаю себе Майстром чи навіть майстром. Навіть викладаючи в університеті. Я просто проваджу фаховий діалог зі своїми студентами. І багато чому сам вчусь у них.

– Як і «Кров’янка», так і «Припутні» – свідомий коктейль з трагічного і комічного. І обидва фільми з відкритим фіналом, що є проявом досить жорсткого ставлення до глядача. У цьому ставленні чого більше – іронії чи самоіронії?

Напевно, самоіронії. Бо ж ці історії не про когось чужого, а про мій народ. Отже, про мене самого.

– Українське кіно, як на мене, відрізняє притчевість і метафоричність. Як грузинське, наприклад. «Припутні» ще раз підтвердили це. Як би ти прокоментував це і чому саме так є? Власне, епоха «поетичного» кіно чи не є підтвердженням цього?

Не знаю. Можливо, українська культура, ми самі досі перебуваємо на території «народної творчості», «фольклору». В кожному з нас досі живе «біленька глиняна хатина». До речі, я виріс саме в такій хаті і перші два класи ходив теж до школи-мазанки. Може, саме тому нам органічна ця притчевість, відкрита образність. Може, невдовзі ми нарешті переселимося з цієї «білої хатинки» до «багатоповерхівки» і втратимо цей потяг до притчевості. Хтозна… А, може, це наша природа?

– «Припутні» – це назва села і порода голубів. Хто у фільмі припутні?

Припутні – це всі персонажі фільму. Це люди без сталого, вкоріненого життя. Це перелітні люди. Це люди, котрі вже втратили культуру пращурів і ще не набули новітньої культури. Вони облаштовують собі якісь гнізда, але не люблять їх, не впевнені в них. Як на мене, припутніми наразі є всі українці. Ми всі зараз – в польоті. Бозна-куди ми прилетимо.

– Як на тебе вплинув цей фільм і вся ця історія?

Цей фільм остаточно забрав мене з телебачення (і фізично, і ментально) і поставив на стежину кінематографа. Він надав мені впевненості в тому, що я можу розповідати історії про живих людей мовою кінематографа, і водночас виявив недоліки, над котрими мені терміново треба працювати, щоб створювати сильне та цільне кіно. Зрештою, тепер я можу не тільки базікати перед студентами, а й показувати на власному фільмі, як варто та не варто знімати.

– Наскільки тяжко він тобі дався? Адже це перший повний метр. Що ти для себе виніс з цього досвіду?

Я не відчував якоїсь тяжкості, створюючи цей фільм. Напевно, він прийшов до мене саме тоді, коли я зміг його зняти. А виніс я багато чого… Але найголовніше, я вповні збагнув, що кіно – це не індивідуальне ремесло, це сукупність творчих зусиль багатьох людей. І щоб створити щось сильне, варте уваги, потрібно довіряти тим, з ким працюєш.

– І яка взагалі була реакція глядача на цю історію?

Були різні реакції. Хтось весь час несамовито реготав під час перегляду. Хтось хутенько тікав із зали, не витримавши й півгодини фільму, матюкаючись на ходу, подібно до персонажів «Припутнів». Хтось був вражений правдивістю та життєвою впізнаваністю персонажів. Хтось обурювався нелітературністю української мови у фільмі… А професійні глядачі, кінокритики, навдивовижу позитивно відреагували на фільм. Практично всі.

– Як глядач сприймає матюк? І як ти ставишся до матюків в культурному контексті?

Різні глядачі по-різному сприймають матюк. Хтось боїться його, як дідько ладану, гидиться та плюється, а хтось смакує та насолоджується. Особливо виразно ставлення до матюків та суржика було презентоване на теренах інтернету: у Ютюбі та Фейсбуці. Там люди вже не стримували себе ні в чому. Як виявилося, наш народ геть цнотливий стосовно гарячого слівця.

До матюків в культурному контексті я ставлюся дуже позитивно. Бо це жива, некастрована мова. Я б навіть сказав, що я люблю матюки. Звісно, якщо вони вжиті органічно, за потребою, а не просто заради епатажу.

– Актори в твоїх фільмах – дуже автентичні. Розкажи трішечки про них.

Акторів я завжди підбираю так, щоб вони за психотипом були дуже схожі на своїх персонажів. Щоб їм не приходилося, як в театрі, грати характер персонажа. Потрібний характер вже має бути у актора/акторки в реальному житті. Окрім характеру, дуже важливим є життєвий та мовний досвід акторів. Камера безпосередньо зчитує досвід людини, його не зіграєш. І потрібну мову не зробиш органічною, якщо вона в житті не органічна акторові.

На «Кров’янку», де дія відбувається на Хмельниччині, ми шукали акторів на Західній Україні. Мені важливо було, щоб у них були природні західноукраїнські мовні вібрації, інакше була би брехня чи пародія на ту реґіональну українську. І ми, зрештою, знайшли Захарія Новицького з театру Коломиї, Марію Свіжінську з театру Дрогобича, Івана Бліндара з Івано-Франківського театру. У Маші (київської єврейки) українська мала бути не рідна, отже, Дар’я Полуніна з Кам’янського якраз гарно потрапила у цю роль.

Для «Припутнів» важливо було, щоб актори органічно володіли центрально-північним українським діалектом, так званим суржиком. Дмитро Хом’як (мешкає в Києві, сам з Шепетівки), Ніна Набока (мешкає в Києві, родом із села на Донбасі), Олена Узлюк (киянка, її рід з Київщини), Юлія Врублевська (мешкає в Києві, сама з Луганська), Яків Ткаченко (з Дніпра), і знову Захарій Новицький (з Коломиї) – усі вільно плавали в цьому діалекті. Дмитро Хом’як – не актор, але ми його взяли на головну чоловічу роль, бо, знову ж таки, за психотипом він чітко потрапив у ніжинського таксиста Юру, хоча на кастингах були набагато майстерніші актори.

І ще одна важлива річ: я завжди дуже уважно стежу за способом існування акторів у кадрі, не даю можливості пробитися «театру», котрий вони часто приносять із собою. І коли знищується «театр», тоді з’являється органічна поведінка, і глядач може бачити життєву автентичність акторів.

– Українське кіно, крім свого золотого часу – періоду так званого поетичного кіно, мало може похвалитись якимись проривами. То було випадковістю чи все-таки можна надіятись, що Україна стане феноменом у кіно, як та ж Румунія чи Туреччина, наприклад, від яких теж не очікували?

Гадаю, що зараз у нас період «переймів» українського кінематографа. Самі «пологи» ще попереду. Головне, що деякий час тому було «запліднення».

Я впевнений, що українське кіно буде феноменом. У нас – неймовірний потенціал, котрий ще не проявив себе. Невдовзі найпрестижніші кінофестивалі здригнуться від нашого кіна. І воно, гадаю, буде не якимось одножанровим, а дуже різноманітним. В тому числі й «поетичним», від цього не втечеш.

– Чи можна сказати, що є країни кінематографічні, а є такі, що… ну, не знаю… ментально, історично ними не є? І до яких належить Україна?

Україна – стовідсотково кінематографічна. Кіно тече у нашій крові і шугає в українському просторі. Підтвердженням цьому є не лише славетні кінорежисери-українці, а й ті, хто приїхав сюди і лише тут кінематографічно здійснився. Яскравий приклад – Сергій Параджанов.

– Існує базова пара у фільмі – продюсер і режисер. Є певні вироблені правила, які вберігають від конфлікту смаків, волюнтаризму, чи все-таки ця взаємодія будується насамперед на людських стосунках, а не на контракті? Хто для тебе є ідеальним продюсером як для режисера?

Звісно, співпраця опирається на людські стосунки. Перш за все, на довіру одне до одного. Довіра – це основа плідної роботи режисера з продюсером.

Ідеального продюсера взагалі не буває. Для кожного окремого проекту є свій «ідеальний» продюсер, який зацікавлений саме цією історією, відчуває її і, найголовніше, вірить у її успіх.

– Відомо, що багато режисерів прийшли в кіно не зі спеціального навчання. Яку освіту найкраще мати для режисера, крім професійної, на твою думку?

Байдуже, яка саме освіта у режисера. Все дуже просто: людина або режисер, або ні. Режисер – це спосіб мислення.

– Хто з режисерів на тебе справив найбільший вплив, хто є вчителем?

Безпосередніми вчителями режисури для мене були Віктор Борисович Кісін, Віктор Олександрович Шулаков та Юрій Володимирович Колісник. А вплинули: Акі Каурісмякі, Тодд Солондз, Джим Джармуш, Ноа Баумбах, Ґас ван Сент, брати Коени, Алекс ван Вармердам, брати Фареллі, Бастер Кітон.

– Що б ти порадив подивитися читачам і чому?

Подивіться фільми тих режисерів, котрі вплинули на мене. Там є кіно.

– І останнє запитання, з якого я завжди сміявся і не ставив нікому, але тебе спитаю, бо після твого кіна мене з’їдає нетерплячка. Твої творчі плани?

По-перше, я вже працюю над першою для себе сімейною комедією «11 дітей з Моршина», продюсер Сергій Лавренюк. Навесні – зйомки, восени – прокат.

По-друге, продовжую опрацьовувати започатковану в «Кров’янці» тему ксенофобії серед українців. Це буде мій наступний авторський фільм. Там буде доволі гостра та провокативна історія. З ким та де я працюю над цим проектом, поки що не скажу.

Також, є думки про екранізацію української класики та створення комедії про одну значущу постать української історії. Отаке.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ