Артем Полежака народився 24 вересня 1975 року в Харкові. Закінчив Харківський інститут інженерів комунального будівництва. Автор двох малих архітектурних форм і першої в Україні поетичної збірки, яка не містить текстів. Переможець численних слемів у Києві, Хмельницькому, Миколаєві, Харкові та інших містах. Виступав разом з музичним гуртом «Барабас» як співак або виконавець власних віршів. Лауреат Міжнародної літературної премії ім. Олеся Ульяненка за порнопоему “Jenna”.

Артем Полежака – єдиний з літературного кола, хто висував свою кандидатуру на виборах Президента України 2010 року. Учасник різноманітних акцій громадянської непокори, зокрема проти скандального законопроекту «Про мови в Україні». Є постійним ведучим концертів і провокативних акцій Мистецького об’єднання «Остання Барикада» («Київська Барикада», «Житомирська Барикада», «День Незалежності з Махном», «Фестиваль вертепів «Карпатія» тощо). Свого часу виступав перед різноманітною аудиторією: від школярів до мешканців геріатричного пансіонату та ув’язнених.

Мешкає у Києві. Позиціонує себе двомовним. Дуже любить пиво.

 

– Інтернет відкрив певний ящик Пандори стосовно конструювання текстів. Якщо раніше, щоби стати літератором, потрібно було пробиватися на люди через друк книжки, то тепер поле відкрите всім. Як відрізнити літературу від графоманії, на твою думку?

Спеціалісти, звичайно, можуть по пунктах розписати конкретні критерії справжньої літератури і графоманії, але якщо людина має смак, її не проведеш. І, боюсь, це не завжди виховання. Я, наприклад, люблю Іль Густо Пуро і не люблю сирний продукт якого-небудь пирятинського виробництва. Я не зростав у середовищі європейських аристократів і навіть ніяких курсів сирних дегустаторів не проходив – мені просто смачно. Швидше за все, я помиляюсь, адже більшість громадян таки надають перевагу пирятинському сирному продукту.

Те саме в поезії. Достатньо подивитись, які віршики в інтернеті набирають рекордну кількість лайків і репостів. Навіть ті люди, які ходять на концерти Жадана і Андруховича, потім, я дивлюся, репостять у себе на сторінках таку графоманську ахінею, або ще гірше – пишуть свою, що стає страшно. Тобто ходити на виступи визнаних геніїв – не завжди показник доброго смаку. Це часто данина моді, хоч це і хороша мода.

На щастя, з Полежакою ситуація протилежна. Порядна людина ще тричі подумає, чи йти на мій виступ, бо ще сусіди, чого доброго, звинуватять у вульгарності смаків. Коротше, я тут – не суддя і, як казав Чехов, «невозможно доказать, что Пушкин лучше Златовратского…»

– Ти вважаєшся одним з найкращих поетів-слемерів. Хто з класиків, живих чи минулих, міг би претендувати на такий титул – Ліна Костенко, Шевченко…?

Хто такий поет-слемер? Я розумію, що хтось про мене так у Вікіпедії написав, бо я брав участь в поетичних слемах. Слем – звичайний поетичний конкурс, тільки більш клубного формату. Змагання поетів у читанні віршів на публіку відбувалися ще в Стародавній Греції. Це не якийсь новий винахід і не новий жанр. Поезія, яка читається на слемах, не є якоюсь особливою поезією. Як я вже десь казав, якщо я вмію варити смачний борщ, це не привід давати мені ім’я поета-борщиста. А Ліна Василівна свої тексти читає добре, вона б не один слем виграла, якщо про це питання.

– Існує точка зору, що якби нашим духовним батьком був не Шевченко, а Котляревський, все б у нас в мізках було по-іншому. Прокоментуй, будь ласка.

На жаль, все навпаки. Не Шевченко зробив націю такою, а нація сама призначила його собі духовним батьком. Ну, в подальшому, звичайно, ці два процеси вже протікали, зумовлюючи один одного. У Шевченкові народ знайшов достатньо туги, трагізму і відчуття приреченості, щоб визнати його своїм.

Що таке українська визвольна ідея у фольклорі? Наші герої пішли в бій, всі як один героїчно загинули, але нічого-нічого, ще прийде час, виросте наступне покоління, і тоді ми вже покажемо! Ви перечитайте «Заповіт»: «…Як понесе з України у синєє море кров ворожу…». Це ж пряма алюзія на Одкровення Івана Богослова. Тобто перемога над ворогом допускається в такому собі есхатологічному часі, але ніяк не зараз.

Якби Шева знав, що його титулують Духовним Батьком, напевне, він би з іншим ступенем відповідальності ставився до своїх текстів. Катерина б мала зарізати москаля. Причому цинічно і з піснею.

– Чув, що тебе вихваляє останнім часом Подерв’янський. Дехто навіть казав, що ви плануєте якусь співпрацю. Розкажи про це. І чи є в тебе твій особистий літературний ґуру, хто він?

Не те, щоб аж так вихваляє, але Лесь добре відгукувався про мою творчість і навіть написав невеличку післямову до моєї збірки «Стіхи о жизні». Звичайно, це для мене велика честь, як і те, що передмову написав Юрко Позаяк. Так, я їх можу назвати своїми гуру. Обидва на мене по-своєму вплинули і, що важливо, морально підтримали.

А перші мої спроби писання іронічної поезії почалися з того, що я прочитав Ігоря Іртєньєва ще в далекому 90-му. Намагався написати щось у такому стилі, тобто все почалося як гра… Та так воно і зараз є. У цьому році на «Київських лаврах» ми нарешті зустрілись з Іртєньєвим. Пили, говорили за жизнь.

Стосовно співпраці з Подерв’янським – то неправда. В усякому разі таких розмов не було. Натомість я часто виступаю разом з Орестом Лютим, він заспівав декілька пісень на мої вірші, я знявся в його останньому кліпі. Співпрацював з гуртом «Kozak System», вони вже співають три мої пісні. «Бумбокс» взяв у розробку один мій текст, але я поки що пісні не чув.

От із художником і письменником Іваном Семесюком і нашим спільним видавцем Андрієм Гончаруком (видавництво «Люта справа») з’їздили нещодавно в Маріуполь. Я читав вірші, а Іван Леонідович – прозу, по черзі. Не те, щоб це була якась запланована програма, але виглядало це вкрай гармонійно. Це з розряду спонтанної взаємодії з колегами.

Ось така в мене співпраця з іншими митцями.

– Хто з сучасних укрпоетів є Поетом? Міг би ти назвати свій топ?

Це, в першу чергу, люди, які навколо мене: Анна Малігон, Світлана Поваляєва, Дмитро Лазуткін, Олена Герасим’юк, Любов Якимчук, Олег Коцарев, Євгенія Чуприна, Олег Короташ, Олесь Корж, Олена Степаненко, Павло Коробчук, український білорус Сяргей Прилуцкі, російськомовний українець Олександр Моцар і багато-багато інших.

Я просто перераховую тих, хто найближче до мене, з ким ми неодноразово виступали і продовжуємо виступати на одній сцені, з ким я п’ю пиво і одним з перших читаю їхні нові вірші на «Фейсбуці». Але вони реально всі справжні Поети. З графоманами у мене стосунки просто не складаються.

І в іронічно-сатиричному жанрі, що ближче до мене, це і Юрко Космина, і Євгеніванич Манженко, і, звичайно, гуру – Олександр Ірванець. Найкращого важко назвати, бо всі гарні по-своєму.

– Чому не виступаєш зараз зі своїм панк-проектом? У тебе доволі добре виходило.

Щоб робити некомерційний проект, треба мати гроші й вільний час. Гурт «Барабас», з яким ми виступали, з Житомира. Не дуже зручно репетирувати, кожного разу з Києва їздити. Тим більше, що всі репетиції переростали в пиятики. Це був не проект, це було якесь спонтанне дуркування. Ми навіть випустили диск і презентували його у Києві, Донецьку, Харкові, Дніпрі й Житомирі. Фігня, звичайно, але пару композицій нічого так вийшли. Все це на суцільному ентузіазмі. Повиступали на різних заходах. Побухали. Ну, і розбіглися хто куди. Здається, деякі з хлопців зараз і живуть не в Україні.

– Чим заробляєш собі на життя? У поетів зазвичай якісь смішні професії.

У поетів зазвичай якісь смішні гонорари. Тому викручуємось, як можемо: торгівля наркотиками, зброєю, сутенерство… Бурштин, знову ж таки.

– У «Купідоні», на презентації твоєї збірки просто дихнути не було чим. Кажуть, пів-Києва не дуже помістилося туди. Як то – бути видатним поетом? Чи є в тебе збожеволілі від твоєї творчості фанатки і чим можуть дратувати тебе твої шанувальники?

Я занадто спокійний, мене важко роздратувати. Коли я роздратований, то на люди не показуюсь. У мене взагалі дуже замкнений спосіб життя.

А щодо жінок, розумієте, мені подобаються вульгарні дівки, перефарбовані, нескромно вдягнені і з губами, як вареники. На поетичні вечори такі нечасто ходять.

– Ти дотичний до музики своєю колаборацією з групою «Барабас». Такі колаборації – певний тренд часу. Достатньо згадати Андруховича з «Карбідо», Жадана з його «Собаками» чи Іздрика з «Драмтиятром». Але все-таки колаборації літератора з музикою, на мою думку. Тобто відчувається неповне злиття жанрів, у чому причина?

Тому що коли відбудеться повне злиття жанрів, то це вже буде називатись «пісня». Такий жанр вже давно існує. Так що не зовсім зрозуміле запитання і проблема надумана. Стосовно себе можу сказати, що мені б все ж таки хотілося своїм виступам додати, так би мовити, більшої фактурності за рахунок додаткових художніх засобів. Як-от звук, світло, відеоряд, але навряд чи буду щось мутити з музичними гуртами.

– Тобі не буває соромно, коли тебе називають поетом?

Бісить, коли називають поетом-гумористом. Можу вбити…

 

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ