Там, де панують руйнування і смерть, працюють вони – військові медики та медикині, які рятують життя, ризикуючи власним. Втіленням мужності та професіоналізму є медикиня, ветеранка морської піхоти Галина Гриценяк (Федишин), пише “Галицький кореcпондент”.

Тендітна дівчина з сильним характером

Галина Гриценяк народилася у багатодітній сім’ї на Рожнятівщині в селі Сваричів. Батьки виховували дев’ятеро дітей: п’ятеро синів та чотирьох доньок. Галина каже, що батько Микола і мати Галина прищеплювали дітям моральні цінності і, головне, привчали їх не лише до самостійності, але й до відповідальності.

Навчалася ветеранка в медичному коледжі у Новоград-Волинському. Це містечко вважалося військовим і там дислокувався місцевий військовий гарнізон. Коледж, де навчалася Галина, добровільно в той час допомагав медикам Житомирського військового госпіталю. Всі ці моменти і стали для Галини поштовхом до професійного росту, як медика.

Після закінчення навчання Галина поїхала у Рожнятівський військкомат, але там відмовили через юний вік. Далі була праця у Брошнівській міській лікарні.Та вже через рік дівчина отримала з Калуського військкомату відповідь, що її все ж таки беруть служити. Місяць у навчальному комплексі “Десна” і дівчина потрапила на фронт.

Тепер Галина з усмішкою згадує, як хлопці-військові говорили їй, що не вірили, що така тендітна дівчина зможе витримати виснажливі навчання та тренування. Та сильний характер та сила волі допомагали дівчині долати труднощі.

На фронт Галина потрапила у далекому 2016 році. Там вона працювала медиком у зоні АТО/ООС та рятувала життя українським військовим.

Війна її застала на фронті

Ветеранка каже, що війна у 2022 році розпочалася для неї не 24 лютого, а на декілька днів раніше.

“Майже на тиждень раніше ми відчували загострення, активність ворожих БПЛА, скиди вогів. Гатили і по людях, і по техніці. Ситуація була неспокійною, але контрольованою. Саме у ніч на 17 лютого для нас розпочалося те “24 лютого”. Якось до 24 лютого ми ніби вже і встигли частково втягнутися, але були і змучені”, – розповідає Галина Гриценяк.

Ветеранка каже, що вже 24 лютого в напрямку Маріуполя полетіла авіація і було чути звуки танків, які стріляли по них. Наступного дня Галині довелося приймати перших поранених.

Далі було поранення, а згодом – полон

22 березня медикиня отримала поранення. Та незважаючи на обставини і отримавши медичну допомогу, продовжила службу в підрозділі. Уже 31 березня поранення отримав її коханий Микола, якого направили у госпіталь на завод Ілліча. Ситуація ставала щоразу критичнішою і Галина перебазувалася в бункер до поранених. Через декілька днів батальйон морської піхоти під командуванням Сергія Волинського прорвався на завод “Азовсталь”.

А далі було те, що Галина і її побратими трактували, як єдиний шанс вижити. Бо саме так вони сприйняли звістку про полон. 17 травня медикиня вийшла у складі першої групи, а наступного дня – вийшов також Микола.

У полоні Галина та Микола жодного разу не бачилися, хоча тривалий час перебували на території однієї колонії. Дівчина не знала, де знаходиться її коханий. Якось 6 липня дізналася, в якому бараці він перебував, а 8 липня його вже вивезли в Донецьк.

“Період поки Миколу не повернули в Оленівку, був для мене найважчим морально. А 3 вересня хлопці передали мені звісточку, що Колю привезли з Донецька, де він був у лікарні. За декілька днів я отримала маленький лист дрібним почерком. З одного боку писав командир, а з іншого — три рядки від Колі”, – ділиться Галина.

Вона пригадує, які тоді відписала та відправила. Каже, хоч це звучить дивно, але в Оленівці таке було можливим зробити. Хоч і не завжди з добрим результатом і ризиком для кожного учасника. Потім вона отримала відповідь, але не три рядочки, а набагато більше і тими ж дрібними літерами. Що там було написано назавжди залишиться в її пам’яті й серці…

“Коля написав мені такі слова, що плакала не тільки я, а й декілька дівчат у камері, яким я могла довірити кілька рядків із листа. Лист вивезла дівчина, якій я його довірила. Повернули її додому ще у 2022 році”, – зазначила Галина.

У полоні ветеранка пробула 1 рік, 7 місяців та 14 днів. Маючи вагу 64 кг, з полону додому повернулася 48 кг.

Коханий Микола нині вже її чоловік, військовослужбовець, морпіх, який брав участь в обороні Маріуполя, провів 4 місяці в полоні й після повернення продовжив військову службу інструктором центру підготовки морських піхотинців. Нині він і Галина звільнені від служби.

Кожен фініш – новий старт

Закінчивши військову службу, Галина каже, що не може бути осторонь того, що відбувається нині в країні. Їй потрібен був час, щоб розібратися зі своїми амбіціями і поглядами, проаналізувати все і зробити крок в майбутнє.

“Мій однозначний вибір це “Сталеві”. Я є волонтеркою цієї благодійної організації та учасниця ветеранського руху “Сталеві”. Попереду дуже багато роботи, але на те й ми “сталеві” і з усім ми впораємося. Наша основана мета – це всебічна допомога морпіхам, як мілітарна, медична і соціальна. Маємо обʼєднувати і підтримувати ветеранів-морпіхів, залучати у різні проєкти, допомагати реалізовуватися після звільнення”, – поділилася Галина.

 

Мар’яна Локатир