Недавно у наших сусідів горіла хата. Сусіди прибігли до нас і покликали тата на допомогу, ми ж, хто лишився вдома, поспішили до вікна подивитися, що там відбувається. Пожежа – звісно, це завжди страшно, але видовище того вечора було особливо моторошним. Ми сиділи у вікні, вп’явшись поглядами в сусідську хату. Ми чули віддалені крики, чийсь плач, Докладніше >>

Ми приїхали привітати бабусю Марію. Біля бабиної хати нарвали пахучого бузку і увійшли в оселю. Баба Марія, як завжди, сидить біля вікна і когось виглядає, ми знаємо, що тими, кого вона виглядає, є ми. Софійка, моя дочка, а бабина правнучка, забігає до хати першою – і вмить завмерла, досі статична картина бабиного життя оживає, дістає Докладніше >>

Святвечір для мене – це, перш за все, вечір спогадів, вечір пам’яті. Його ми зазвичай святкуємо в моїх бабусь – спочатку в однієї, а потім в другої, їм і відводиться найголовніша роль у цей вечір. Людина живе доти, доки її пам’ятають, але скільки може жити пам’ять? Нас пам’ятатимуть діти і внуки, а що далі, що Докладніше >>

Як стати людиною? Як нею бути? І як, врешті-решт, можна нею взагалі не бути? Це довга історія, як і довгий шлях роздумів про неї. Ти є людиною, коли вмієш любити, співчувати, вмієш творити добро, вмієш бла і бла-бла-бла. А хіба ти не є людиною ще тоді, коли навіть не розумієш, що таке добро, а що Докладніше >>

Колись час ішов якось зовсім не так, як зараз. Колись було дитинство. В дитинстві тижні, місяці, роки довші. Свого дня народження я починала чекати ще десь за два місяці, за два місяці запрошувала і подругу. А як чекалося Миколая! Я рахувала дні, а в останній день – години. Різдво, Пасха, Івана Купала, Спаса – стільки всього Докладніше >>

Колись я не любила осінь. Осінь для мене була завершенням чогось назавжди, а прощатися я не люблю. Я не могла сказати, що осінь негарна, о ні, красу та багатство осінніх кольорів ніхто не зможе заперечити. Та все ж на ту красу першої половини осені я завше дивилася з недовірою, навіть вороже, наче досвідчена миша на Докладніше >>

Мене завжди дивувало небажання людей виказувати свій вік. «Ой, та хіба можна в жінки таке питати?» – вона тримає бокал алкогольного напою, бо п’є за своє здоров’я, її очі грайливо бігають по персонажу навпроти, вона впевнена у своєму запитанні, впевнена у своєму, хоч і пустотливому, докорі настільки, що ще мить, і я повірю, ніби вона й сама не пам’ятає року свого народження. «Ну, за твої 16», – його улеслива відповідь настільки передбачувана, що аж сумна. Докладніше >>

Останнім часом хочеться говорити, а особливо думати лише про легкість буття. Але не про ту “нестерпну”, а про справжню і просту. Легкість буття – основа щастя, зараз я у цьому впевнена, майже впевнена, бо впевненість у чомусь до кінця наївна, вона може заслуговувати лише на поблажливість до себе, так, як заслуговує на поблажливість дитина, яка ще не знає життя. Докладніше >>

Лише цього літа до мене прийшло розуміння того, що я весь час недооцінювала свою домівку. Просто ігнорувала її красу. Заморські краї мене вабили, а свої – ні. Що ж, звична справа, найчастіше так і буває, не цінуєш те, що біля тебе. Але цього літа все змінилося, може, літо й існує для того, щоб приводити нас до тями. Цього літа я закохалася в свою землю так, наче побачила її вперше. Зі мною трапилося все, що потрібно для абсолютного щастя: ріки й гори, озера й дороги, люди і наші спільні історії. Докладніше >>

Вчора мені приснився мій брат. Ми були у баби на подвір’ї (де ж іще нам бути?), ходили босоніж по теплій траві. Брат завжди асоціювався в мене з літом і бабиним подвір’ям. Мій брат – то моє дитинство, і, здається, разом з дитинством він і покинув мене. Покинув не те, щоб назавжди, просто перестав ділити зі мною ті жаркі літа, повні футбольних м’ячів, копиць із сіном, корів у полі та велосипедних поїздок. Докладніше >>

Автостоп – частина мого життя, яка, я надіялася, покинула мене разом зі студентськими роками. Але ж ні. Виявилося, все набагато серйозніше. Виявилось, універ відчепився від мене набагато легше,  ніж ця шкідлива звичка. Шкідлива, небезпечна, дивна – так називаю її не я, а ті, хто звик їздити власними автівками або ж громадським транспортом. Для всіх них автостоп – не просто щось дивне, а майже вульгарне, щось таке, що примушує до контакту з іншими людьми, а цього вони бояться найбільше. Докладніше >>