Школа. 4-й клас. Урок. Один із учнів – носить окуляри – був трохи неуважний. Зауваження вчителя підвищеним тоном: – Ти що, думаєш, натягнув окуляри – то вже професор?! Докладніше >>

Одного вересневого дня я і моя однокласниця, з якою ми сиділи за однією партою, а за сумісництвом – найкраща подруга, прийшли до школи і майже з відчаєм виявили, що у нас однакові мокасини. Однаковісінькі… Нічого дивного, адже у далекому 1999 чи 2000 році ми жили доволі скромно, щоб не сказати – бідно. Тож такий збіг з мокасинами був не випадковістю, а радше закономірністю: і моя, і її мама просто купили найдешевші з усіх, що можна було тоді відшукати на наших місцевих базарах… Докладніше >>

Рудий… Рудий-рудий. Рудий, високий, кремезний, з міцними ногами і широкою потилицею. Рудий, аж золотавий. Навіть вії та брови такі ж: золотаві, аж руді. Рудому років із 30. А може, значно більше. Чи трохи менше. Він такий, що визначити з вигляду, скільки йому років, ніяк не вдається. Він сидів на землі у парку під деревом. Сидів і розмірено похитувався з боку в бік. Його плечі по-особливому сіпалися. Так, що навіть здалеку було зрозуміло: він плаче. Докладніше >>

Коли Молодик соромливо зазирає у шпарину між фіранками, коли тихо, аж до хрусту, коли вуличні ліхтарі згасли, коли під ковдру заповзають дрижаки і ти – не спиш… Про що ти думаєш? Пам’ятаєте притчу про таланти? Це моя улюблена притча. Не переказуватиму вам її тут – надто загальновідома. Ця притча для мене є своєрідним дороговказом. Особливо, відколи у мене є діти. Докладніше >>

«На мій день народження впаде сніг», – казала вона. І я вставала вранці і, як маленька дівчинка, бігла до вікна. І сніг падав. І цього року теж падав… «Благослови мене на дитину, – сказала вона і дала мені широку сукню із натурального льону, від грудей до підлоги розшиту химерним вишиттям –  дерево життя чи що. – Походи в ній. Я хочу ще раз завагітніти…» Докладніше >>

Мені – 34. Тобто я впевнено і переконливо обома ногами у клубі тих, кому за… За що? За скільки? Моє покоління – таке дивно-чудове і незрозуміле. Ми майже не застали Радянського Союзу. Тільки якісь уривки прекрасних спогадів. Прекрасних не тому, що «какую страну пра*ралі», «ковбаса по 20 копійок» і все таке, а тому, що ми тоді були дітьми. А дитячі спогади апріорі прекрасні, навіть якщо потьмарені якимись негараздами. Докладніше >>

Коли ж людина стала людиною? Не заглиблюючись у теорію еволюції та творення світу, щоб не залізти в науково-теологічні дебати, дозволю собі висловити свою скромну і, підозрюю, неоригінальну думку. Людина стала людиною тоді, коли безкорисно і свідомо допомогла іншій людині. Адже допомагати – це нелогічно, неконструктивно і небезпечно. Поміркуємо? Докладніше >>

А у вас є діставучі сусіди? Ну, такі, у яких вічний ремонт або нічні гуляння? Або надто гучний секс чи своєрідні музичні смаки? Або ж гості до них соваються пізніми осінніми вечорами, чи пес виє на місяць? Чи сміття їм своє до смітника донести ліньки або пахнуть вони не парфумами, а (ну, ви зрозуміли). Є? Упевнена, в кожному будинку хтось такий та й є. Отака-от плата за цивілізацію. У наших радянських вуликах, та і в новобудовах теж, зі звукоізоляцією халепа. А, між іншим, ви знаєте, що шум – то таке ж сміття, як і те, що ваші сусіди (ні, ну не ви ж, звичайно) не доносять до смітника? Докладніше >>

Я зазвичай дуже лояльна клієнтка. Як інтроверт, не люблю зайвий раз спілкуватися з незнайомими людьми. Тому тихенько подивлюся і піду собі геть, якщо мені не підходить, або мовчки придбаю, якщо сподобалось. Я не капризую у закладах харчування, не морочу голови продавчиням у крамницях. Найгірше, що для мене може бути, то надмірна увага з боку персоналу і їх щире намагання «допомогти». І для мене просто величезне і неймовірне щастя, коли я маю змогу робити покупки не в Україні. Докладніше >>

Я б не повірила, що це можливо, якби просто прочитала про це у Фейсбуці, чи почула від когось на вулиці. Але мені довелося стикнутися з таким особисто. Тому, хоч-не-хоч, а доводиться вірити. Вірити і застерігати. Відразу обмовлюся: не узагальнюю. Не намагаюся тицьнути пальцем у якісь конкретні випадки, бо зараз у цьому немає жодного сенсу. Просто розповідаю: так буває. Як би жахливо це не звучало. Докладніше >>

Мені здається (може, я не маю рації), але мені здається, що в Україні завжди була гендерна рівність із тягою до матріархату. В тому сенсі, що у часи милого і трепетного середньовіччя, тобто розквіту Київської Русі, та в козацьку славну добу жінки-русинки-українки-козачки мали достатньо багато прав і впливів. А погано було усім однаково. Як чоловікам, так і жінкам. І перед хворобами та смертю, перед рабством і злиднями точно були рівні всі. Докладніше >>

Так гарно часом відкрити «Фейсбук». А там усе так злагоджено і красиво – такі гарненькі фото усміхнених чистеньких діток з пухнастим цуциком, і сяюча мама та щасливий тато поруч. І все таке миле і приємне для ока. І сотні вподобайок та життєствердних коментарів на зразок: «Які ж ви чудові!», «Милуємось вашою родиною!», «І як тільки ви все встигаєте?» тощо. Душа радіє, правда ж? У мене теж. А потім починають працювати стереотипи. Докладніше >>

Вчіть волати на все горло, коли їх кривдять чи намагаються скривдити старші і сильніші. Вчіть опиратися – кусатися, дряпатися, бити по яйцах, щіпати за очі, дерти волосся! Вчіть, що кривдники, як правило, боягузи, і отримавши опір, відсіч – словесну чи фізичну – лякаються і тікають. Вчіть, що необхідно з усіх сил намагатися привернути увагу інших дорослих, якщо їм страшно чи вони відчувають небезпеку.  Докладніше >>

Коли літо у розпалі, а шанси поїхати у краї заморські дорівнюють нулю, ба більше – навіть місцеві курорти тобі не світять, а відпочити таки хочеться, саме час почати досліджувати околиці. Можна виявити чимало цікавого і несподіваного в себе під носом. Варто лише озирнутись навколо. Оце днями зовсім випадково втрапили до Галича. Здавалось би, містечко та й містечко. А нічого подібного! Докладніше >>

А з вами часто трапляються дива? Зі мною – так. Навіть не знаю, чому. Найрізноманітніші. Від найбуденніших, на зразок – загубила і несподівано знайшла, до грандіозних, які змінюють моє життя, часом – кардинально. Вже даруйте – не розповім вам сьогодні особливо інтимних речей. Ще, мабуть, не час для них. І все ж таки… Докладніше >>