Як і коли б це не сталося, спочатку – любов. Ти вперше про це дізнаєшся, і через хвилю багатогранних емоцій нарешті пробивається одна, найсильніша: люблю, моє. Ні, то не інстинкт і не гормони. То дійсно любов. Як місія. І вона – здійсненна. Вона починається, коли десь у глибині твоєї плоті зароджується і зріє нове маленьке життя, а з ним – твоя велика любов. Любов, часом притрушена тривогами і болем. Але завжди спочатку любов. Докладніше >>

Днями мережу облетів допис про те, що донька директора вінницького ринку перемогла у конкурсі краси. «Ну, перемогла й перемогла, – скажете ви. – Конкурс краси – річ суб’єктивна. Може, й справді найкрасивіша». Дійсно, все б нічого, та до допису було прикріплене фото, на якому дівчина в купальнику з доволі нешаблонною, як для конкурсу краси, фігурою. І байдуже, що то – НЕ переможниця-донька-директора-ринку, а інша конкурсантка, яка не пройшла навіть кастинг. Докладніше >>

Коли ти вперше починаєш підозрювати (не розуміти, не усвідомлювати, а саме підозрювати), що вагітна, тебе охоплює ціла буря емоцій, почуттів, думок… Це той стан, який треба відчути і прийняти по-особливому. Незалежно від того, чи вагітність стала несподіванкою, чи то було сплановано і передбачувано, емоції будуть дуже сильними і найрізноманітнішими – від всеохоплюючого первісного страху до абсолютного щастя. Докладніше >>

Ну що? Маємо ще один майже ювілей. 355 – багато це чи мало? Як для чого… Святкові урочистості відшуміли. Віддаймо належне – такого розмаїття заходів, як цьогоріч, не було уже давно. Здається, організаторам святкувань вдалося задовільнити всіх, і навіть найвибагливіший глядач міг знайти видовище собі до смаку. Докладніше >>

Є такі маленькі відеокамери, які фіксуються на велосипеді і знімають трасу перед собою, – go pro називаються. От би мені хтось таку на деньок позичив… Цікавезне вийшло б кіно. Екшин прямо. Ні, я не каскадер-велосипедист і не займаюсь паркуром чи ще чимось таким екстремальним. Я багатодітна мама, яка подорожує містом з дитячим візочком. Докладніше >>

Оце днями в місті була передвеликодня толока. Я не помітила масових гулянь з віниками. Може, тому, що вже надто гарною була того дня погода, і містяни, більшість із яких таки досі ще селяни (ні-ні, жодної дискримінації, просто чи не в кожного іванофранківця як не дача, то «село», де садяться бараболі), вирішили «потолочитись» на власних городах чи втекти десь за місто з дітьми, замість того, щоб махати мітлами на номенклатурному суботнику. Докладніше >>

– У мене посвідчення, – каже старенький дідусик, натужно здираючись сходами в салон жовтого недоїздка, пафосно іменованого автобусом. – Яке? – огризається водій: неділя скупа на пасажирів. – Реабілітованого. – До четвертої. Зараз тільки учасники. Докладніше >>

А ви завжди чуєте своїх рідних? Чому питаю? Бо це важливо. Бо якщо сьогодні ви їх не чуєте, вони підуть розмовляти туди, де їх слухатимуть. Хай і не чуючи, але вдало роблячи вигляд. Так, слухати і чути – то різні речі. Зараз розкажу. Мені було тринадцять. Знаєте, то такий чудовий і водночас складний період. Коли ще не заіскрило, а вже горить. От саме тоді ми з мамою десь там не почулися. Ну, буває. У всіх інколи буває. Докладніше >>

Ви давно закінчили школу? Коли? Три роки тому? Десять? Сорок вісім? Чому питаю? Бо мені до щему цікаво, коли, на якому поколінні у нас закінчиться совок? Я маю на увазі не лопатку, на яку згрібають сміття… Хоча асоціативно – дуже вдале порівняння. Докладніше >>

З вікон їхнього дому видно, як лягає спати сонце, і можна привітатися з Говерлою. А ще до них у гості приходить Бог. Щоразу інакше. Але ось уже вчетверте – тисячею малюнків на конкурс «Для Бога я створюю найкраще», що зародився в рамках Фестивалю Христового Міста «Вгору серця». Докладніше >>

Щороку одне і те ж. Наближаються свята, місто чепуриться і прикрашається. Одні задивляються і по-дитячому радіють, інші з сумом рахують, скількох дітей можна було б вилікувати за ці гроші, треті прикидають, яку ж суму відкату поклали собі до кишень причетні. Але усі так чи інакше задивляються на головну міську ялинку, не важливо, подобається вона їм чи ні. Докладніше >>

Ви ніколи не ставали свідками ситуації, коли водій маршрутного автобуса відмовляє комусь у праві на пільговий проїзд? Пояснення відмови бувають найрізноманітніші – від «у мене зайняті пільгові місця» до «де ви, такі сиромудрі, понабирали тих посвідчень?» Вам ніколи не доводилося бачити, як водій минає зупинку, бо на ній самотньо стоїть лише бабуся-пенсіонерка? Докладніше >>

Любіть їх, підтримуйте, допомагайте, розвивайте, інвестуйте, благословляйте, приймайте, відпускайте. Але не живіть заради них. Хай діти будуть складовою вашого життя. Однією із багатьох. Хай будуть мотивацією для руху, пізнання (само- і взагалі), вдосконалення (само- і взагалі), реалізації… Хай діти будуть наслідком, а не причиною. Докладніше >>

Поки десь там хтось заповнює, а хтось з обуренням вивчає електронні декларації, йде війна. Щодня. Щогодини. Війна, якої ніхто не бачить. Не стріляють гармати, не руйнуються будинки, не горить бронетехніка. Тиха війна. Але і у ній бувають переможці і переможені, ллються сльози і кров. І боротьба у цій війні не менш героїчна. А часом – і більш. Це війна за найдорожче – здоров’я дитини. Докладніше >>

Ранки, загорнуті в сизий туман, густий такий, з особливим запахом, до якого домішується дух автівок і недотлілих звечора багать, хоч їх і заборонено розкладати у місті. Ранки, що виганяють містян із багатоповерхових мурашників до праці й навчання. А вони, кутаючись в теплі шалики, клянуть переповнені маршрутки, безвідповідальних таксистів, автомобільні корки і ранковий холод Докладніше >>

Її ім’я само по собі вже стало фразеологізмом. Її висловлювання розібрали на цитати і статуси для соцмереж. Про неї написані книги і зняті кінофільми. А вона все життя просто віддавала себе іншим. І була б вдячна, мабуть, якби і ми з вами менше уваги приділяли її видатній, хоч і скромній постаті, але більше надихались її ділами і брали приклад. Докладніше >>