Будучи малим, я завжди з цікавістю спостерігав за цим явищем. Ну, самі подумайте: кожних чотири роки (а іноді й частіше) вулиці міст вкривались портретами різних дядьків. І кожен чомусь просить обрати саме його. Потім ті дядечки сваряться між собою, ділять посади. Народ тим часом потихеньку розчаровується в них. Виходить замкнене коло. Мова йде про вибори. В Україні вони завжди відбувалися по-особливому. Докладніше >>

Події, які відбуваються сьогодні в Україні, нікого не залишили байдужим. Але виявилось, що тут я помилився. Людей, яким байдуже до війни, виявилось чимало. І я зараз говорю не про тих, які жодної гривні не перерахували для армії. Не про тих, що лише сидять на дивані та, зітхаючи, дивляться новини. І не про тих, які в інтернеті сіють паніку на кшталт «нас зливають». Ні. У нас є унікуми, цинічність яких відверто шокує. Докладніше >>

  Усе це почалося травневого дощового ранку. Перевізники й до цього погрожували страйком. Мовляв, возити людей стало збитковою справою. Але більшість про це або не чули, або не повірили. Даремно.  Того дня вранці мешканці Івано-Франківська з подивом і роздратуванням намагалися дістатися до своїх місць роботи, навчання. Переповнені тролейбуси та декілька комунальних автобусів, звісно, не змогли розвезти всіх. Таксі теж до всіх не встигало. В результаті – багато людей запізнилися або дісталися до своїх робочих місць дуже озлобленими.  Докладніше >>