Час тепер такий, що гаджети цілковито заволоділи нами, адже це зручно, швидко, дешево. А я добре пам’ятаю, коли ще малим писав листи. Сидиш, пишеш, виправляєш… Хоча… залежно, кому пишеш. Якщо вуйкові, то й так зійде. А ось якщо дівчині… Виводиш кожну літеру. Так на один лист міг витратити весь зошит у клітинку. Так, саме в Докладніше >>

Ми лише тимчасові гості на планеті Земля, а поводимось, як господарі. Та не тільки ми гості, але й птахи, звірі, риби – все живе. Бобер валить дерева для будівництва дамби, вибираючи найбільш хворі і старі. Людина валить усі підряд, і не для того, щоб вижити, а найчастіше – щоб нажитися. Птахи знищують комах, які псують деревину. Людина ж знищує птахів через вирубку деревини. Докладніше >>

Я підходжу до ненависних металевих дверей, за якими охоронці з автоматами, а далі, через коридор і сходи, – Донецьк Щось мене підштовхує їх відчинити, але тисне страх, руки тремтять, ноги підкошуються… Ще крок, ще один рух, затамувавши подих, навшпиньки, як кіт, торкаюся до дверей, і скрип гучністю в мільйони децибел сполохує не лише мій мозок, який починає вириватися з голови імпульсами в такт із серцебиттям, а й полонених, які сплять на голих металевих полицях. Докладніше >>

Йтиметься не про ту солодку вату, яку так обожнюють діти і яку можна придбати на ярмарках і в парках… Я про «солодку вату», що сидить на диванах, подалі від війни, але при цьому дуже патріотично дзявкає. Вона любить Україну, живе тут, знає гімн, навіть співає його, прикладаючи руку до серця, на слова «Слава Україні!» обов’язково відповідає «Героям слава!». «Солодка вата» на кожному куті розповідає, як усе погано і як вона втомилася від цієї проклятої війни. Докладніше >>

Дивлюся на Анюточку… Їй майже три роки. А вона ще ніколи не бачила тата. Тата, який захищав Батьківщину і тепер усіма забутий у полоні. Я вглядаюся в ці маленькі оченятка… Вони, сповнені надії, вдивляються в мої, наче намагаючись знайти у мені рідну людину, рідного тата. Тата, якого вона бачила тільки на фото. Анютка не знає і не розуміє, але дуже хоче знати, як це – бачити татка. Татка, який зможе не лише на відстані віддати всю любов і тепло рідній дитині, котрої також ніколи не бачив. Дві нещасні душі, які живуть лише надією і невідомістю. Докладніше >>

Останнім часом я все частіше звертаюся до Бога. Не йдучи в церкву, не вголос, а подумки. Проїжджаючи повз різні релігійні об’єкти, яких раніше не помічав, нерідко зупиняюся, щоб роздивитись, залюбки читаю статті про Бога. Хоча ще донедавна називав себе атеїстом, ставився агресивно до людей, які намагалися розповісти про релігію, церкву чи Бога. Тепер не насмілююся себе називати атеїстом, і не тому, що начебто буду за це горіти в пеклі. А тому, що соромно. Докладніше >>

Стоячи біля полиці із запчастинами до пральної машинки, я загородив місце, де висіли шланги. Привітний консультант мене ще відразу попередив, що інші шланги розібрали, залишилися тільки російські. Я чітко для себе вирішив не брати, адже тоді навіщо і за що я воював, заради чого терпів полон… Я стояв і думав, чому, коли в країні війна, в нас і далі співпрацюють з окупантом, адже ми тупо платимо агресору. Докладніше >>