Режисер: Гільєрмо Дель Торо

 

Відзначитися в жанрі готичної мелодрами з елементами жахів у 2015 році, напевно, непросто. Багато в цьому напрямку вже зроблено, всі захопливі сюжети написані, а фантазія художників-костюмерів далеко не безмежна. Тепер проявити себе в жанрі похмурої фантазії намагається мексиканець Гільєрмо Дель Торо – обдарований візіонер, автор «Хеллбоя» і «Лабіринту Фавна», а також людина, яка насилу знаходить можливості для того, щоб реалізовувати всі свої фантазії. Чи то тому, що з роками їх стало менше, чи то продюсери не дозволяють.

У «Багряному піку» у Дель Торо був відповідний для демонстрації нереальної візуальної красоти сюжет і, мабуть, повний карт-бланш від студії. Інакше взагалі не зрозуміло, як цей красивий, немов гуцульська шкатулка, і трохи сороміцький за змістом фільм потрапив у широкий прокат. Якби не обличчя акторів вищого ешелону, картина і з погляду спецефектів, і в плані осмисленості нагадує типове сміття для каналу жахів. Там «Пік» згодом і осяде. Його можна дивитися з будь-якого місця і в будь-який момент зупиняти перегляд – романтичний трилер від цього нічого не втратить. На початку фільму персонажі говорять про Конан-Дойла, і це повинно налаштувати на серйозний лад. Відразу хочеться стежити за деталями, звертати увагу на сніг, що повільно спадає, і пластикових жучків, які Дель Торо демонструє з особливим азартом. З концептуальної точки зору дедукцію теж можна застосувати.

За сюжетом з’являється детектив, виникає щось на зразок саспенсу і починає здаватися, що Гільєрмо все продумав, як треба. Є навіть певний віртуальний зв’язок з останніми новинами поп-культури: героїню Васіковської постійно цькують, і, дивлячись на її обличчя, мимоволі починаєш думати про те, що відчував баскетболіст Ламар Одом, який днями ледь не врізав дуба у борделі в Неваді, де його нагодували природним замінником віагри. Він теж, як і героїня-письменниця, був занадто крутий для мисливців за його фінансами. Його історія сьогодні здається епічною, а потім перетвориться на анекдот. Колос завалиться вже ближче до фіналу, коли дівчина в савані, явно переламавши собі всі кістки, рвоне вершити правосуддя за допомогою лопати. У той момент стає очевидним, що Гільєрмо вдосталь погрався зі своїми ляльками (досить дорогими, треба зауважити – сколотити ударне тріо з Васіковської, Честейн і Хіддлстон влетить в копієчку) і на дедукцію й деталі звертати увагу не став. Тому і ми не будемо розбирати «Багряний пік» на складові елементи. Це те саме, що аналізувати вчинки талановитої дитини, розтрощити подаровану їй іграшкову залізницю і змарнувати батьківський бюджет.

Після перегляду історії про американку, захоплену в полон кровожерливими аферистами, в голові залишається найнеобхідніше – артисти грають, як у радянському кіно (ударне тріо можна було б замінити на Ірину Муравйову, Олександра Абдулова та Любов Поліщук, і стало б ще крутіше), є одна весела сцена з лезом (привіт «Шосе в нікуди» Девіда Лінча), а за костюми (як чоловічі, так і жіночі) геніальної Кейт Хаулі («Хоббіт») варто поставити тверду п’ятірку. Чого не скажеш про все інше, яке годиться лише для опівнічного сеансу. Але для тих, хто таке любить, це якраз те, що треба.

ФЕЛІНСЬКИЙ