«Бог і Україна – понад усе», – це було основне кредо для сім’ї Йосипа Гладковського, в якого народилося четверо патріотів-синів: Михайло, Володимир, Іван та Микола. Четверо синів і чотири поламані долі, за якими стоїть кровожерливе НКВС не без участі українських колаборантів-зрадників.

Внучка Йосипа Гладковського Ольга Форділь, мешканка Верховини, повідала «Галицькому кореспондентові» історію свого батька Михайла на псевдо «Дуб», невловимого стрийка Миколи на псевдо «Щур» та інших братів. Найстрашніше в цій історії – жінка досі не знає, де могила її найближчих родичів.

Михайло, найстарший у родині, народився 1905 року. Вчився у Яблунівській сільській школі, де закінчив всього чотири класи. Але незважаючи на це, був дуже обдарованою людиною. Працював ковалем на кілька сіл, і односельчани дуже поважали Михайла насамперед за його розум, доброту, щирість. Та головне – був справжнім патріотом, для якого Бог і Україна – понад усе.

Михайло вступив до лав Української Повстанської Армії. Після цього його родина зазнала чимало поневірянь, тож старшу доньку Ольгу батьки змушені були віддати на виховання в Рогатинський район, де вона жила під чужим прізвищем. Молодша донька Марія від нервових потрясінь, постійного переляку та поганого харчування осліпла й померла у віці 50 років. Дружину Софію москалі забрали в більшівцівську тюрму, де знущанням не було меж. Її били по голові, ходили кованими чобітьми по всьому тілі.

Михайло дуже хотів допомогти вибратися дружині з того пекла. Щоб знайти людину, яка викупила би її з в’язниці, з двома повстанцями йшов з Яблунова до Кукільник. Але сталася чорна зрада. Знайшлися сексоти, які за гроші продали перебування Михайла. Потрапивши у ворожу засідку, він, поранений, попросив друзів тікати й рятувати своє життя. А сам застрелився, щоб живим не здатися окупантам.

Дуже жорстоко познущалися над тілом Михайла червоні кати. Прив’язали мертвого до коня і тягли до Яблунова, а потім кинули на подвір’я перед тюрмою в Більшівцях. Дружина бачила, як лежав її скривавлений чоловік. Якась дівчина проходила повз нього, зняла з голови білу хустину і вкрила понівечене обличчя незнайомця. Після цього дружину Софію, ледь живу, відпустили додому.

Стрийко Ольги Форділь Микола Гладковський (псевдо «Щур») народився 1919 року. Працював разом із старшим братом Михайлом у кузні. Разом пішли до лав УПА. Миколі довше, аніж Михайлові, поталанило воювати, та, на жаль, восени 1952 року чорна зрада знайшла і Щура. На Покрову Микола разом з товаришами квартирував у Поплавниках Галицького району. Місце перебування видав мешканець села. По обіді 16 жовтня енкаведисти оточили двір і схопили малолітнього сина господаря. Він мусив здаватися, але перед цим спалив архів з документами і разом з побратимами пустили кулі собі в скроні.

Та поранення Миколи не було смертельним і його непритомного взяли в полон. У більшівцівській лікарні прооперували й поставили біля нього охорону. Опритомнівши, Микола зрозумів, що сталося. Коли охоронець вийшов за двері, він попросив медсестру розв’язати руки і зробити перев’язку. Відтак однією рукою відштовхнув медсестру, а іншою зняв з голови бинти і різко встромив пальці в рану. Таким чином стік кров’ю. Йому було лише 33 роки.

Доля інших двох братів теж склалася трагічно. 1945 року Володимира заарештували, а в 1946 році Станіславський трибунал присудив йому 10 років вислання. Відбувати термін вирушив разом із дружиною та дітьми. Там же і загинув, як і його малолітній син. Лише у час «відлиги» дружині та дочці вдалося повернутися додому.

Четвертий син Іван Гладковський теж загинув, ще у 1937 році під час облави польських шовіністів.

Щодо Ольги Форділь, доньки Михайла Гладковського, вона навчалася в Пуківській середній школі Рогатинського району. Опікувалася нею жінка несказанної доброти – Катерина Бандура, яку з часом замордували більшовики. Виховувалася в патріотичному дусі. У Пукові Ольгу провідували українські повстанці, дбали про її духовне зростання. Зокрема чимало зусиль доклав дядько Микола («Щур»). Як згадує пані Ольга, досі пам’ятає її з батьком прощання: «У садку під яблунею я прихилилася до нього, ніби відчувала що це остання зустріч. Дуже плакала, бо любила батька. А він говорив: «Олю, як виростеш, то роби людям тільки добро. Пам’ятай, якого ти роду. Не зганьби його. Будь справжньою українкою».

Ольга Форділь гордиться своїм батьком і стриєм. Їхні подвиги для неї наче дороговказ в житті. Тому ще змолоду дала собі клятву, що продовжить їхню справу. До пенсії працювала вчителем української мови та літератури у Верховинському районі, всю себе віддавала дітям.

Її ніколи не нагороджували за сумлінну працю, бо була дочкою бандерівця. У часи незалежності стала членом Конгресу Українських Націоналістів. Чотири роки працювала референтом патріотки, голови КУНу, жінки-легенди Ярослави Стецько. Як згадує пані Ольга, це був справжній ідейний гарт для неї як патріота.

Також Ольга Форділь була головою філії Союзу українок у Верховинському районі. Допомагала сиротам, напівсиротам, одиноким жінкам, а також займалася вихованням молодого покоління в патріотичному дусі.

Ярослава Стецько нагородила її медаллю ім. С. Бандери до 90-річчя від дня його народження. Та особливим для Ольги Форділь став 2017 рік. Вона отримала документ про нагородження її батька Михайла Гладковського як героя Повстанської Армії. У день святкування 75-ї річниці УПА її батька було нагороджено почесною грамотою і золотим хрестом, які жінка віддала до музею на вічне зберігання.

Юлія Марцінів