Мене завжди дивувало небажання людей виказувати свій вік. «Ой, та хіба можна в жінки таке питати?» – вона тримає бокал алкогольного напою, бо п’є за своє здоров’я, її очі грайливо бігають по персонажу навпроти, вона впевнена у своєму запитанні, впевнена у своєму, хоч і пустотливому, докорі настільки, що ще мить, і я повірю, ніби вона й сама не пам’ятає року свого народження. «Ну, за твої 16», – його улеслива відповідь настільки передбачувана, що аж сумна. Але її все влаштовує, навіть більше – це саме те, чого вона очікувала. А може, в житті так завше й буває – будь упевнений у своєму запитанні на сто відсотків, і отримаєш саме ту відповідь, яку ти вже знаєш? Але як би там не було, очевидно одне: про вік тут не говорять. Всі раді й задоволені собою, всі відкриті й легкі, лише одне непорозуміння висить у повітрі, ніби смог над китайським містом: яку ж дату ми прийшли сьогодні відсвяткувати? Певна річ, всі про неї знають або ж здогадуються, але говорити про це зась. Дивна ситуація, наче якась холодна війна, вона є, але треба вдавати, ніби її немає. Так і хочеться сказати: «Чого ти боїшся, жінко, що колись народилася на цей світ чи того, що й досі живеш?»

Мені згадується Олечка. Я не знала її близько, колись раз перетнулися, тоді й познайомилися, от і мали якесь дивне зобов’язання вітатися на вулиці, коли йшли по одному боці тротуару. Тоді вона відрекомендувалася Олею, але я знала, що всі звали її Олечкою. Олечці підходило її ім’я, вона була тендітна, мила і мала посмішку, що одразу вводить у ступор людину, яка любить влаштовувати сварку. Часом до Олечки в універі приходив хлопець, його можна було зустріти в безлюдному коридорі під її аудиторією, коли на парі біжиш по крейду. Наскільки я знаю, Олечка добре вчилася і мала багато друзів, і якби я вміла заздрити, то вона, мабуть, була б першою у списку тих, хто підпадав би під ті заздрощі. Але одного дня, теревенячи на внутрішньому дворі універу, я дізналася, що в Олечки рак. «Точно в тієї Олечки, в тієї самої?» – перепитувала я, бо здавалося, що Олечка і рак – це щось несумісне, що в таких Олечок не може бути всередині чогось такого страшного, що вражає і вбиває тіло. Але це було правдою, і через якийсь час я перестала зустрічати її біля розкладу і в черзі за булочками в буфеті, а в безлюдному коридорі більше ніколи не з’являвся її хлопець. А ще трохи пізніше ми дізналися, що з нашого факультету, здається, з третього курсу (Олечка була молодшою за мене), померла дівчина від раку мозку. Це було прикро і дивно, я не знала, що ще відчувати, ми ж не були близько знайомі, навіть не вчилися в одній групі, просто колись вона сказала: «Мене звати Оля», і все. Але чомусь після її смерті я іноді думала про неї і навіть зараз думаю. Цікаво, якби раптом Олечка отримала ще один шанс на життя і замість того, щоб померти в двадцять, продовжила далі жити? Чи стала б вона колись соромитися свого віку? «П’ємо за твоїх тридцять, Олечко!» – «О ні, ні, – морщила б вона ніс. – Не кажіть такого, це так неприємно – дожити до тридцяти». «Скільки тобі сьогодні, Олечко, сорок два?» – «Як ви можете мене таке питати? Мені двадцять, мені завжди двадцять».

Кожен наступний рік – це ще один дарунок. Хтось нас, живих, безкінечно обдаровує, а ми ті подарунки не цінуємо, соромимося їх, боїмося про них говорити. Так, ніби тато подарував нам на Різдво щось дуже гарне, а ми навіть не розпаковуємо, ховаємо той подарунок у підвал, хай там стоїть, щоб ніхто не бачив.