З дитинства в мене була мрія самостійно заробляти. Щоби бути незалежним від батьків та мати на кишенькові витрати власні ресурси. Плюс – юнацьке самоствердження також відігравало не останню роль.

Якщо дітлахи в горах свої перші гривні заробляли, здебільшого, як то кажуть, на грибах, в літній період, то в мене був інший урожай. Великий батьківський сад налічував близько ста різних плодових дерев. Груші, сливи, черешні, горіхи. Найбільше було, звісно, яблунь. Різних сортів. Відомих і незнайомих. Вже в серпні яблука покривали трав’яний килим. А восени потрібно було збирати врожай.

Батько круглі та овальні плоди “нащипував” дерев’яною триногою. Від доторку такої саморобної конструкції до яблука, воно падало у середину і треба було його лише плавно опустити до кошика. Утім така тонка робота була, переважно, для дорослих. Мені ж відводили легші завдання. Збирати яблука в мішки і везти їх на пункти збору. Звісно, заробітками непотрібно було ні з ким ділитись. Тож після 5-6 уроків я чимдуж мчав до домашнього саду, де на мене чекали в два-три ряди натрясені батьком яблук.

Наступний етап – збір у мішки. Відтак потрібно було везти яблука за 1,5-2 кілометри. Транспортом слугувала одноколісна дерев’яна тачка, на яку вміщалося три мішки з твердими і м’якими, жовтими і червоними яблуневими плодами. Хотілося навантажити побільше, щоби стрілка ваги показувала якомога більшу цифру. Але виходило по-різному.

Деколи навіть мій одноколісний транспорт не витримував напруги і мого завзяття. Тоді, доводилось ремонтуватися на півшляху до мети. Забивати назад колесо в колісницю та обережно, крок за роком, рухатися вперед. Але коли вже товар був доставлений і підприємливий місцевий гуцул витягав з кишені товсту пачку грошей – серце від самозадоволення завмирало.

Додому повертався вже коли смеркалося, робив уроки і з нетерпінням очікував суботи. Це був базарний день. Раз на тиждень до районного центру з’їжджалися гуцули не тільки з Верховинщини чи сусідньої Косівщини, а й з Буковини. Привозили різний-прерізний крам. Ярмарок розпочинався дуже рано. Тож треба було вставати ні світ ні зоря, аби потрапити на, як то кажуть, розпал торгівлі. Там я витрачав усі чесно зароблені. Відтак гордо повертався додому з бесагами подарунків для батьків.

У студентські роки, зрозуміло, бажання фінансово самостверджуватись зміцніло. Проте можливостей було не так багато. Адже стаціонарне навчання важко було поєднувати з добре оплачуваною роботою. Хоча, з часом, це стало все-таки реально.

Яскравими періодами та спогадами, що вплинули й на подальше життя, були передвиборчі перегони. Навіть тоді вже у президентських та мерських кампаніях можна було непогано заробити. У виборчих штабах завдання для студентів, що мали намір підзаробити, ставилися різні. Політичних поглядів чи уподобань ніхто не питав. Тож доводилось розносити агітаційні матеріали в житлові будинки, збирати людей у виборчі комісії. Та найбільше ми займалися розклейкою агітації. Хоча за це й не так багато платили. Скажімо, за ніч розклейки можна було заробити до 200 гривень. Але додавав складнощів лютий холод та комунальники. На ранок, коли нашу нічну роботу перевіряли,  тобто підраховували приблизну кількість наклеєних матеріалів, люди в жовтих жилетах могли половину з них вже встигнути зірвати. Адже і в цьому також була їхня робота.

Мені та праця добряче давалася. Додавав наснаги й інший фактор, – дуже швидко ми встигали відчути себе справжніми працівниками штабу. Нерідко навіть самі потенційно майбутні мери чи нардепи з високопіднятою головою тиснули нам руки. З надією дивилися на хлопчиськ, в яких очі закривалися від недоспаних ночей. А у нас подих запирало від відчуття відповідальності за майбутню долю кандидата. Тож клеїлось надалі вже з внутрішнім обов’язком. Можна навіть було обходитися і без оплати. Головне, щоб твій кандидат здобув перемогу.

У такий веселий і цікавий період життя була нагода самостійно спробувати свої сили та набратися досвіду. Бувало й таке, що, до речі, нині діючий народний депутат, відмовлявся заплатити за декілька проведених годин в агітаційній палатці. Завдання було стояти по двоє і роздавати агітматеріали всім, хто підходитиме й цікавитиметься. Але ж доводилося відходити за природними потребами. В один із таких моментів і навідався політик, далеко не бідний чоловік. І за п’ять хвилин відсутності весь заробіток за день пропав…

Пам’ятаю, тоді це була не така вже і велика сума. Здається, 35 гривень. На будь-які пояснення чоловік – фінансист однієї з виборчих компаній, а тепер відомий народний депутат та бізнесмен – не зважав. І ми, похнюпивши носи, мандрували до своїх гуртожитських кімнат. Брали з собою дві пляшки пива та пакет вермішелі і чекали на наступне політзамовлення з успішнішим хепі-ендом…