«Ремесло – золотий браслет на руці». Важко сказати, чи знав це прислів’я бляхар Северин Снігурович, який з часом став патріархом українських ремісників та купців Станіславівщини. Але у зміст цього прислів’я вписувалося його бажання відірвати хлопських дітей від землі, направити у фахові школи, дати знання та ремесло, спосібні наблизити селянську молодь до кращого життя.

 

 

Северин Снігурович на схилі літ

Вага виробничої справи

Промайнуло з тих часів понад століття, але мрія Снігуровича не втратила актуальності. Більше того, сьогодні вчитель Братишівської загальноосвітньої школи І–ІІ ступенів, що на Тлумаччині, краєзнавець Петро Боднарчук на прикладі славетного земляка спонукає до підприємництва своїх учнів. І пояснює це таким чином: «То дуже добре, що, окрім засвоєння суто шкільних предметів, ми виховуємо нинішнє покоління на культурно-мистецьких, громадських традиціях минулого, аргументуючи, що «не хлібом єдиним» живе людина. Та слід зважати на святі слова: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні». Бо держава будується не тільки на думці, на пісні та слові. Особливу вагу в цьому сенсі має добра виробнича справа, яка несе до хати всілякі гаразди».

Відкриваючи в пам’яті сторінки своєї пошукової роботи, Петро Миколайович змістовно розповідає учням про успішного підприємця із далекого минулого, який поступово здається дітям близьким та знайомим.

Народився Северин Снігурович у Братишеві 8 лютого 1881 р. у небагатій родині. Тут закінчив народну школу. А з часом, як писав його односелець всесвітньовідомий скульптор Григір Крук, великий ремісник «без гімназії і високої освіти став для багатьох інтелігентів добрим прикладом до наслідування». Забігаючи наперед, зауважимо, що у Станіславові Северин Снігурович був організатором і першим головою Кооперативного банку, засновником Українського Ремісничого Банку, радником Станіславівської міської ради…

Звичайно, що в часи такої бурхливої діяльності до рідного села вже, мабуть, не навідувався. Принаймні братишівці старшого покоління не чули згадок про візити Северина, хоча тут до 1967 р. мешкала його рідна сестра Стефанія (по чоловікові – Шкварок). Зауважимо, що, крім не характерного для села прізвища – Снігурович, батько Северина мав і незвичне для тих місць ім’я – Віктор. Але у подальшому його найуспішніший син по батькові чомусь писався не Вікторович, а увійшов в історію краю як Северин Софрон Снігурович.

1937 рік. Северин Снігурович (другий справа) серед українських купців та промисловців

Віденські фахові школи

Великі справи та визнання звалилися на Северина не одразу. Спочатку було ремесло, яке він п’ять років опановував у Відні. Нарешті у 1898 р. отримав свідоцтво бляхаря і був тим дуже задоволений. Бо, крім фаху, вже мав добрі пізнання щодо організації праці у цехах, відчував актуальність обраної справи. Можливо, вже тоді щиро забажав, щоб на батьківщині бляхарську справу опанувало якомога більше молоді. Не випадково ж через 10 років, у 1908-му, Северин, який до цього в пошуках вигідної роботи вже побував у Кракові та Львові, заснував у Станіславові власне підприємство, яке називалося «Перша руська бляхарська робітня». У ній, на думку істориків, чимало молодих українців здобуло свій фах та основи національного виховання. Вихідці з робітні Снігуровича були, як і він сам, з числа тих українців, які подумки дотримувалися гасла: «Свій до свого по своє».

У серце Северина така думка запала значно раніше. Скажімо, у його рідному селі працював вчитель Ян Волянський, батько якого був греко-католицьким священиком. Але таким, який щиро переживав за освіту тутешніх дітей. Тож Волянські надавали хліборобським родинам необхідну інформацію про можливості подальшого навчання підлітків, інколи навіть матеріально допомагали багатодітним батькам (деякі мали по 8-10 дітей) задля того, аби молодь виїздила вчитися, набиралася фахових знань та займалася потім підприємництвом.

«У кінці ХІХ – на початку ХХ століття братишівські хлопці прямували вчитися здебільшого до фахових шкіл Відня, хоча такі були й у Кракові, Львові, деякі – у Станіславові, і навіть у тодішньому Товмачі була колісна школа, – розповідає Петро Боднарчук. – Тим не менше, саме серед учнів віденських були з Братишева: Северин Снігурович здобував фах бляхаря, Микола Шкварок – агронома, а Михайло Палюга та Михайло Шкварок вчилися в австрійській столиці на ковалів».

Варто зауважити, що приблизно в той час на Західній Україні набуває помітного розвитку ремісництво та промисловість, причому за активної участі саме українських підприємців. Це значною мірою впливало і на політику, бо стримувало процес ополячення населення, з яким шляхта до цього не надто рахувалася, маючи українців за темних хлопів від ріллі.

Та все мінялося на краще. Успішно працювала та розвивалася і робітня Снігуровича. Хоча для нього особисто успіх тягнув за собою побічні клопоти. Треба було впевнено триматися на ринку замовлень, вчасно забезпечувати виробництво необхідними матеріалами, ладити з робітниками та ще й відбиватися від претензій польських фахівців, які вбачали у цьому підприємстві відвертого конкурента.

Хоча роботи вистачало всім, бо Станіславів розвивався. Накривали бляхою нові споруди, перекривали старі, зокрема церковні вежі. Були затребувані якісні бляхарські вироби. Враховуючи ці обставини, Северин Снігурович робив усе можливе, щоб його приватне підприємство стало одним з найбільших у місті. І він цього досяг.

1928 рік. Мирослав Снігурович – неперевершений наколесник на дистанції Станіславів – Нижнів

Війна, ярмарки і кришталі

На жаль, на початку Першої світової війни Снігурович потрапив під мобілізацію до австрійської армії. У 1916-му він повертається на короткий час додому, та згодом його знову забирають на фронт. Але у 1917 р. «не було б щастя, та нещастя допомогло»: Северин отримав поранення, після якого демобілізувався та повернувся до родини.

Із встановленням влади ЗУНР відомий підприємець і громадський діяч Снігурович стає радником Станіславської міської ради, заступником посадника, долучається до державного будівництва. А на ниві підприємництва відкриває… українську пекарню «Люксус». У 1918 р. як член повітової Української Національної Ради пропонує створити фонд для відбудови української економіки, дуже знищеної війною. А щоб підтримати українську молодь і полегшити здобуття нею освіти і фахових знань, Снігурович заснував Українську ремісничу бурсу на вул. Панській (тепер – вул. Привокзальна).

Цікаво, що у міжвоєнні роки він захоплюється торговельною справою і стає відомим ще й як власник крамниці «Посуд, порцеляна, кришталі» при будинку «Українські міщанські каси» (зараз вул. Шашкевича, 7).

У 1925 р. Северина Снігуровича обирають головою Союзу українських купців та підприємців Станіславова. Двома роками раніше і аж до 1927-го включно він ініціює проведення у місті великих ярмарків та входить до складу їх організаторів. Ціль – дати українським промисловцям і ремісникам можливість запропонувати свої вироби та закупити для себе необхідні товари.

Уже на перший український ярмарок-виставку з’їхалися охочі з 16 повітів Станіславівського воєводства. Для учасників дійства це була й чудова нагода поговорити про наболіле. Скажімо, про відсутність коштів на створення нових підприємств, розвиток торговельної справи. Тож принагідно згадати, що свого часу Северин та його однодумці організували Міщанську касу, яка надавала на такі цілі короткочасні кредити. Вклади у касу робилися щодня, відповідно до можливостей вкладників. Цікаво, що касу, яка збирала по 10 злотих (це було багато), вів сам Снігурович.

 

На противагу монополії

Повертаючись до гасла «Свій до свого по своє», зазначимо, що Северин Софрон не приховував своєї зацікавленості у тому, щоб не тільки у містах, але й у селах переставала панувати єврейсько-польська підприємницька монополія. На той час, зокрема у його рідному Братишеві, значною мірою таку монополію уособлював найбільший землевласник, поляк Йосип Малітовський, який мав 21 морг землі і був власником єдиної крамниці. Але з часом у Братишеві таки зорганізувалася громадська кооператива, а також відкрилося два магазини місцевих власників – Лукасевича та Шкварка.

Як відзначав свого часу дослідник життя Снігуровича, професор Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Володимир Полєк, «польській владі не надто подобалася така діяльність нашого краянина, що затримувала ополячення Західної України, все ж таки вона змушена була визнати його незаперечний авторитет». Хоча одна з доньок Северина Софрона впевнено писала, що «польська влада ставилася до Снігуровича з респектом, хоч він ніколи не приховував свого патріотизму».

І дійсно, навіть протоколи громадських організацій, які він очолював, Северин писав до місцевої управи українською мовою. Цей та інші прояви відвертого тяжіння до всього українського не завадили йому за Польщі стати заступником голови іспитової комісії Станіславівського воєводства при Промислово-ремісничій палаті у Львові, членом відкличної комісії при податковому уряді.

Та раптом на шляху великого прибічника економічного розвитку нашого краю постала радянська влада, яка в 1939 р. запровадила свої політичні та економічні порядки. Крамниця Северина Софрона була націоналізована, а він з родиною виселені зі спорудженої власним коштом 4-поверхової кам’яниці при теперішній вул. Січових Стрільців, 38.

На щастя, вдалося уникнути виселення до Сибіру. Сім’я прихистилася у селі Цуцилові Надвірнянського району, в давнього приятеля Снігуровича – історика, професора Олега Целевича. У 1941 р., за гітлерівської окупації, Станіславівська Тимчасова міська рада повернула Снігуровичам їхній будинок. Та не довго вони тішилися з того.

Наближення перемоги совєтської армії не віщувало доброго життя для підприємницьких кіл. Тому в 1944 р. Северин з родиною емігрував до Австрії. Зо п’ять років перебував він у таборі для переміщених осіб у Ляндеку і  нарешті 1950 року вибрався до Канади.

 

Канадські вежі сеньйора

Уявіть собі, що й там, у Канаді, нашого краянина тішив та годував його ремісничий фах: 70-літній Северин Снігурович повернувся до тяжкої, небезпечної, але такої цікавої праці бляхарського майстра на церковних вежах.

Попереду у патріарха західноукраїнських ремісників було понад 10 років життя (помер 29 грудня 1965 р.). І, як розповідали діти Северина Софрона, він щодня марив Прикарпаттям. Тому коли за кордоном вийшло у світ перше число бюлетеня «Голос Станіславівщини», Снігурович писав: «Перечитую… від дошки до дошки, не раз, вже кілька разів перечитав, бо неначе хочеться ще чогось дочитатися у рідного, близького… Всі знайомі прізвища зворушують до глибини серця. Пересилаю чек на 50 долярів – з того сорок на видання книги, а 10 на біжучі видатки».

Йдеться про заплановане видання «Альманаху Станіславівської Землі», перший том якого було видано аж у 1975 році. У ньому є змістовний нарис «Северин Софрон Снігурович – патріярх українських ремісників», автор якого – його дочка Любов Шулякевич.

До речі, у нашого іменитого краянина було п’ятеро дітей: дві доньки – Любов та Наталія і троє синів – Володимир, Мирослав і Тарас. Щодо їх успішності, то він мав велике батьківське везіння. Наприклад, син Мирослав – один з перших велосипедистів Станіславівщини, у 1928 р. здобув перемогу на 50-кілометровій дистанції Станіславів – Нижнів (це поряд з рідним селом Снігуровича) і став неперевершеним у наколісництві (так тоді називали цей вид спорту). А у 1955-му Мирослав був уже автомобільним чемпіоном Польщі.

Син Снігуровича Тарас – свого часу професор-дантист Манітобського університету (Канада). До того ж створив понад 250 українських ікон у давньому стилі, які презентував на 20 виставках. Онук Ярема Шулякевич, як відомий канадський бізнесмен, у перші роки незалежності України щиро зголосився допомагати становленню підприємництва в Івано-Франківську.

…До чого веде сільський вчитель Петро Боднарчук, розкриваючи таку розмаїту біографію патріарха українських купців та ремісників? Відповідь лежить  на поверхні: педагог-краєзнавець дає своїм учням зрозуміти, що не треба задовольнятися щонайменшим, бо ти, мовляв, невибаглива, нікому нецікава сільська дитина. Життєвий досвід Снігуровича і тих хлопців, яких він загітував до фахових шкіл, засвідчили, що, плекаючи з малих літ наполегливість, жагу до фахової освіти та підприємницький хист, молода людина обов’язково досягне успіху.

 

Марія ПАЛЮГА,

Братишів – Івано-Франківськ.