Війна змінює всіх. І з кожними змінами вона ставить перед нами все більше викликів. Нам як суспільству, яке живе в нових умовах, важливо не ігнорувати й не замовчувати, а навчитися говорити та вирішувати питання, які стають життєво важливими. Відновлення емоційної стабільності не менш важливе ніж фізичний відпочинок. І якщо є варіанти підтримки, які можуть допомогти врівноважити психічний стан, то їм потрібно давати життя.

Війна всередині

Пам’ятаю, перші відпустки Вови, коли вдома серед ночі підскакував не лише він, а і я разом з ним. Я говорила до нього. Казала, що він вдома, що все добре. Він вкладався спати далі, а мені думки не давали спокою. Це було страшно і я не знала тоді, як і що потрібно робити, щоб не нашкодити, не зробити гірше. Але заспокоювала себе тим, що побуде вдома, відвикне від війни, поїсть домашніх смаколиків і все пройде. Бо тут безпечно, звично для нього. 

Це були хибні думки. Бо війна з ним вже назавжди. Як і з кожним з нас. 

Попри всі мої старання і намагання відгородити його від подій та переживань війни, було відчуття, що він ніби десь не зі мною. Хоча був поряд. Я не впізнавала його. Це вже не той Вова, якого я знала до початку великого вторгнення. Він ніби став зовсім іншою людиною. Та і я змінилася. Бо постійне життя в стресі та переживаннях добряче дається взнаки й моїми супутниками стали нервозність і недосипання.

Підтримати тих, хто турбується

Якось побачила в інтернеті пост знайомої, в якої теж чоловік військовий. Писала вона про ідею придбати в одному селі кілька хатин і створити простір для емоційного відновлення військових. Щоб можна було в тиші, ближче до природи привести до ладу думки та трохи відволіктися, відпочити. Задум хороший, як на мене, бо без поновлення сил військовослужбовцям важко робити роботу далі. Особливо, якщо це вже не один рік без ротації. 

Мою увагу привернув коментар жінки, яка дуже в грубій формі висловилася категорично проти такого, пояснюючи це тим, що на фронті пекло, а люди тут в соцмережах дурню пишуть. Я була здивована, коли дізналася з написаного, що вона волонтерка. Бо я вважала, що ці люди, як ніхто, знають глибину виснаженя військових, і що їм дуже важливо не просто бути у відпустці. А відпочити, переключивши думки, змінивши оточення чи локацію. Я помилялася. Виявляється, що це усвідомлюють далеко не всі.

Ця ситуація змусила задуматися про важливість піднятого питання. Бо ж відпочинок, то не примха, а необхідність. Без емоційного перезавантаження не витримує навіть найсильніший. І не варто знецінювати ініціативи турботи. Навпаки, треба підтримувати. Бо в цьому марафоні більше шансів вижити не в того ,хто постійно на межі, а в того, кому є де відновити сили.

Свій чужий

Дуже важко бачити, що близька людина потребує підтримки, а ти не знаєш що робити. Бачиш свого, а відчуваєш чужого. Це саме та ситуація, коли кажуть: приїхав та не повернувся. 

Життя військових в умовах постійної напруги, відповідальності за інших  з мінімальним часом на сон та з максимальною загрозою смерті щодня. Там не можна розслабитися, сумніватися. Бо від того залежить життя. І не лише його. І коли вони приїжджають додому, то мозок не може переключитися отак одразу. Для багатьох повернення в середовище, яке живе відносно мирним життям, де інші проблеми, пріоритети, темпи, часто буває травматичним. Бо є відчуття, що ти зайвий або чужий тут, що тебе не розуміють.

З цих причин ми з Вовою часто тікаємо до річки або лісу і можемо по кілька годин розмовляти або гуляти.

Тому вважаю, що відновлення військових якомога далі від цивілізації, від шуму міст, у природному середовищі є дуже хорошим варіантом. Ми живемо в селі й тут немає проблем із тим, щоб знайти собі заняття, яким можна заземлитися. Річка, ліс, домашні клопоти, прогулянки в тиші, де немає машин, бетонних коробок. В таких умовах нервова система відпочиває, тривожність зменшується. Тіло людини згадує, що вміє жити, а не лише виживати. Іноді навіть розведене вогнище увечері в садку чи ремонт якогось стільчика може допомогти. Такі, здавалося б прості речі іноді можуть робити дива. 

Важливо бути разом

Чекати від військового, що він сам відновиться і стане знову таким, як був, неправильно. Бо жоден з нас уже не стане колишнім. Але нам тепер важливо бути іншими разом. І тут багато що залежить не не лише від  сімї, а й від суспільства. Бо якщо ми будемо зустрічати ветеранів, ставлячи дурні питання, типу, ну, що там на передку або взагалі уникати розмов, бо хтось комусь здається дивним, то так ми будемо лише множити прірву.

Реінтеграція потрібна не лише тим, хто повернувся з фронту. Вона потрібна всьому суспільству. Бо ми всі змінилися. І якщо не навчимося бути один для одного простором безпеки, розуміння й поваги, то програємо там, де мали б перемагати.

Мій чоловік вже ніколи не повернеться таким, як був колись. Але для мене важливо вчитися любити й приймати його нового. Радіти навіть найменшим успіхам, відчувати тепло в найпростіших речах.

Ми не повернемося в минуле. І воно назавжди пішло від нас. Ми створюємо майбутнє. Крок за кроком. Разом. І питання реінтеграції, як важливої складової здорового суспільства, має бути пріоритетним для всіх.

• Блог дружини військового – авторська колонка Юлії Палій, яку вона публікує на сторінці онлайн-медіа “Галицький кореспондент”. Редакція вважає, що дружинам воїнів є чим поділитися. Ми не вносимо зміни у текст.