Ніч з п’ятниці на суботу 15 березня. Тоді я практично не стулила очей. Заснула лиш під ранок. Вова подзвонив мені о 5.30. Його слова про те, що він ледь не загинув підняли мене з ліжка за кілька секунд. Поки я слухала те, що він розповідав, мені в голові промайнуло все наше спільне життя. Мені стало дико страшно від самої думки, що я могла його втратити.

Другий шанс на щастя

Ми зустрілися кілька років тому. В кожного з нас в минулому досвід невдалого шлюбу. Тож зважитися на новий мені особисто було нелегко. Страх помилитися знову був тоді сильніший за бажання бути щасливою. Та якби я тоді не прийняла його пропозицію спробувати жити разом, то ніколи б не знала, що вийшла заміж за кращого чоловіка у світі. Для мене так точно.

Я не буду говорити, що в нас було все ідеально. Бо ж як обпечешся раз, то далі вже дуєш на холодне. Та одне ми зрозуміли однаково: хочемо бути разом завжди. Тому було дуже важко морально, коли почалося повномасштабне вторгнення. Ми не знали на скільки затягнеться наша розлука.

Ненависть і надія

Моментів, коли не знаєш, що думати, коли здригаєшся від телефонних дзвінків, коли не спиш, бо незрозуміла тривога, вже було багато. І кожного разу проживаєш це пекло знову й знову. І, здається, що вже зовсім немає сил і не витримаєш. І думаєш, що життя несправедливе й жорстоке. І хочеться ненавидіти увесь світ.

Але саме в такі хвилини я згадую заради чого тримаюся: заради нього. Заради себе. Заради нашої спільної історії, яку ми ще не прожили. Бо навіть у найважчі дні повинна жити надія. 

А ще в такі миті з’являється злість. На війну, на росіян, які забрали спокій. Забрали право на нормальне життя. Я дико ненавиджу кожного з них. І від щирого серця бажаю їм усім пережити те, що переживають українці. 

Краще не стало

З початком нового, 2025 року ситуація на прикордонні Чернігівщини кращою не стала. Мої тривоги за Вову виросли до вселенських масштабів. В нас практично немає часу для розмов, бо він постійно зайнятий. І часто знаходиться не на зв’язку. Зросла кількість випадків, коли росіяни залітають дронами на оптоволокні до позицій наших хлопців. Я знаю, що він мені всього не розказує. Береже. Знаю також, що є речі, яких і говорити не можна. Та від цього мій неспокій лише збільшується. 

Той ранок суботи запам’ятається на все життя. Увечері ми з Вовою поговорили по відеозв’язку і, побажавши один одному тихої ночі, пішли спати. Я тоді всю ніч не могла заснути. Якесь страшне відчуття тривоги не давало спокою. Час від часу відкривала карту повітряних тривог і гортала новини. В ту ніч росія запустила багато своїх бляшанок. Атакували південь, схід і північні області. Публікували вже й наслідки. Я зрозуміла, що читаючи це все безперервно, я нікому краще не роблю. А лише ще більше себе накручую. Тому відклала телефон і взяла читати книгу. Заснула лише під ранок.

Його другий день народження

Дзвінок о 5.30. Вова мені каже, що має дві новини: хорошу та погану. Хороша – це те, що він живий. В моїй кімнаті тоді спала ще менша донька. Як я добігла до кухні – не пам’ятаю. Його слова, що вижив прокручувалися раз за разом в голові. Важко було дихати і серце, здавалося ось-ось вискочить з мене. Я намагалася максимально триматися і зосередитися, щоб вислухати його

В місце, де вони з хлопцями жили, впав російський шахед. Пізніше хтось казатиме, що навмисне наведений, бо місцеві здали. А хтось згадає російські розвідувальні безпілотники, яких там по зав’язку. Вова був майже в епіцентрі падіння. І те, що він залишився живий, було дивом. Він розказував, як чув, що дрон іде на зниження. Далі кілька секунд і на спину щось впало. В темноті йому важко було що-небудь розібрати. Вова казав, що побачив екран свого телефона, який світився. При вибухові він випав йому з рук. 

Розказував, вони ще перед прильотом виходили курити. І якби не встигли зайти, то загинули б. Там залишився собака. Його, на жаль, вбило. Хлопці всі, хто були там, вижили. Це найголовніше. Згоріли автівки і майже всі речі. І нам потім довелося відкривати збір на авто. Бо колеса – то життя на війні. 

Це відбулося ще увечері. Майже зразу після нашої з ним розмови. Не знаю, чому, та я знайшла тоді пояснення своїй тривозі в ту ніч. Кажуть, що такі речі можуть відчуватися на відстані. Хтозна. Можливо.

росія – ворог

Мій чоловік четвертий рік на фронті. Четвертий рік наша сім’я не має спокою. Іноді всі оці переживання, відчуття страху і безвиході настільки сильні, що хочеться кричати й тікати від всього. Я могла б звинувачувати всіх, кого завгодно в тому, що сталося. І що могло статися. Та кому в такому випадку стане легше? Мені – точно ні. Бо від моїх звинувачень в чийсь бік мій чоловік швидше додому не повернеться. Витрачання сил на образи не допоможе. А посваритися з усіма, хто поряд зовсім немає ніякого бажання. До того ж, в таких суперечках можна забути, хто справжній ворог. А в нас усіх він спільний. Це – росія. росія нас вбиває. І росія та росіяни заслуговують на мою абсолютну ненависть до них.

Не знаю, скільки й що нас чекає попереду. Не знаю, скільки буде тривати війна. Знаю, що росіяни не дали нам вибору. І в цьому невиборі мій чоловік мусить вижити, а я витримати.

 

• Блог дружини військового – авторська колонка Юлії Палій, яку вона публікує на сторінці онлайн-медіа “Галицький кореспондент”. Редакція вважає, що дружинам воїнів є чим поділитися. Ми не вносимо зміни у текст.