Коли Вові в роті охорони сказали, що їх будуть забирати в Черкаси для формування нового батальйону, то я попросила, щоб він навчив мене працювати мотокосою та бензопилою.

Ми завжди все робили разом

Кілька років тому ми вирішили зайнятися господарством. Розвели кролів, нутрій, качок-шипунів. Ну, й звісно, свині, кури. Це шалений обсяг роботи, але нас то не лякало, бо ми все робили разом. Якось воно було легко й втома була на двох. Може коли й були між нами легкі сварки в роботі, то лиш через те, що хтось хотів більше зробити, щоб іншому було легше. Але не навпаки. Ніколи, жодного разу ніхто з нас не говорив про жіночу-чоловічу роботу. Ми навіть їсти могли готувати разом, бо Вова знає, що я не люблю кулінарити. 

Він розвіював міфи та ламав упередження в моїй голові про те, що чоловіки навішують на дружину домашні обов’язки й мало що допомагають.

Війна – хороший спосіб пізнати людей

Коли Вова пішов в збройні сили, то весь спектр роботи я відчула на собі. Сказати, що було важко, то не сказати нічого. До кінця сезону городніх робіт в перший рік великої війни я вже ледь вигрібала фізично. Я навчилася різати дрова бензопилою, користуватися колуном, бензокосою. Заготовила сама на зиму сіно, садила і сіяла на городах. 

Ми живемо в містечку, де практично всі мають або город, або господарство. І те, що твої проблеми – це лише твої й більше нічиї, я відчула тоді, коли Вова пішов у військо. Комусь було незручно брати гроші, а задарма робити теж ніхто не хотів. От і відмовляли. Дехто з тих, кого ми вважали друзями та кому Вова не один раз допомагав, відсторонитися й просити про якусь допомогу вже мені було ні в кого. Хтось був постійно зайнятий або “поломана” техніка, коли мені треба було виорати город. 

Пізніше я вже змирилася й вирішила по ходу вчитися сама робити те, що вимагало життя й нікого не просити. Ясно що не все під силу було, бо я ж не всемогутня. Те, з чим не  справлялася, відкладалося до відпустки, доки Вова приїде. 

Автівка

Машина моя дуже немолода. Вона мені від батька покійного залишилася. Це жигуль вісімка. І самі “цікаві” моменти почалися тоді, коли ми з нею остались удвох. Бо ж раніше, коли за кермом практично постійно був Вова, мені не доводилося її ремонтувати. Тепер я навчилася перевіряти тиск в колесах, міняти масло, двірники, запобіжники на пічку. Це те, що я могла зробити сама. На моє щастя в нашому містечку є автомагазин і станція, де хлопці ремонтують не лише автівки цивільних, а й дуже допомагають військовим. Неодноразово звертався до них і Вова. Тому вони знали, що я катаюся на своїй ластівці й завжди ремонтували, якщо були серйозні поломки.

Якось в моїй ладі почав клинити замок запалювання. Я купила новий. Але одразу не змінила, бо ж, як завжди, часу не вистачало. Ще кілька днів їздила, поки вже не стало геть погано заводити. Це була неділя, вихідний у всіх. Ще й було якесь свято, вже не пам’ятаю яке саме. Думаю: кому сьогодні ото схочеться возитися з моєю машиною? Вирішила я міняти той замок власноруч. З допомогою інтернету й двох дзвінків до Вови, все вийшло вдало.

Подзвонити до Вови й запитати, що та як треба зробити, не завжди є можливість. А відео з ютубу часто допомагали. Так я міняла котушку на ніж на бензокосі, заводила бензопилу.

Зміни, які стали вимушені

З часом від багато чого довелося відмовитися. Я вирішила не тримати господарство й городи. Не тому, що ледача, як дехто сказав. А тому, що втомилася. Дуже. Мені постійно доводилося розриватися між домашніми справами, роботою, дітьми й волонтерством. Я почала втрачати сон, зникав часто апетит. Я фізично не витягувала. Крім цього погіршилося здоров’я. Якщо на початках ще була якась надія, що буде демобілізація й Вова повернеться й буде легше, то з часом стало зрозуміло, що мені треба або самій то все тягнути й далі, або кидати це діло зовсім. 

Я знаю, що не одна така. Багато дружин зіштовхуються з труднощами, якщо чоловік воює. Те, наскільки іноді оточення може бути байдужим до тебе, навіть найближчі раніше люди, не додає сил, а навпаки. І тоді доводиться пристосовуватися до нового життя. До того світу, в якому залишаєшся ти й твоя сім’я. Поступово все само якось ділиться на мій світ і світ інших людей. Те, що тобі болить або тяжко – для інших часто буває зовсім нецікавим. Те, що твій воює, а тобі немає в кого попросити допомоги, для когось тягар і небажання потрапляти на очі. Я бачу, як відвертаються ті, хто раніше видавав себе за друзів. 

Сьогодні багато родин залишаються без підтримки, бо чоловіки на війні. А в когось вони вже ніколи не повернуться. На мою нескромну думку в таких випадках громада має взяти на себе турботу про родини військових. Щоб чоловік міг спокійно виконувати свої обов’язки, а не думати, хто ж вдома його дітям привезе дрова чи відремонтує холодильник. Про родини, які втратили рідних, взагалі мовчу. Суспільство в боргу перед цими людьми. І відповідальність за допомогу їм на всіх, в тому числі й громадах. 

Та, на жаль, очільники багатьох громад не здатні навести порядок у себе під носом. Що там казати вже про щось інше. І, зазвичай, все обмежується лише допомогою з похованням. А далі – розгрібайтеся самі. Вам же держава гроші заплатить.

Розуміння проблеми, а не жалість

Коли я писала цей текст, то не мала на меті викликати в когось жалість. Лиш хочу донести до багатьох, що така проблема в нашому суспільстві є. І треба шукати шляхи її вирішення, а не відкидати. Ні. Само не розсмоктується, а накопичується ще більше. І від того, що хтось не хоче цього бачити воно теж ніде не дінеться. В іншому випадку близькі військових можуть почуватися зрадженими й непотрібними. 

І якщо після перемоги ми хочемо бачити успішну країну й здоровий соціум, то вже тепер треба робити кроки, які принесуть ці зміни.

 

 

• Блог дружини військового – авторська колонка Юлії Палій, яку вона публікує на сторінці онлайн-медіа “Галицький кореспондент”. Редакція вважає, що дружинам воїнів є чим поділитися. Ми не вносимо зміни у текст.