Коли ми починали наше спільне життя, то домовилися, що будемо говорити один одному про свої відчуття чи переживання. Не носити мовчки й виснажувати цим себе й партнера, а ділитися, підтримувати. Думаю, це важливо для відносин. І в нас все виходило. Ми знали, що є один для одного не лише чоловіком та дружиною, які мають взаємну довіру. Ми стали людьми, які підтримують один одного й не засуджують в будь-якій ситуації. Все було нормально, допоки не почалася Велика війна.

Серпень 2022

Багато останнім часом розмов про те, що не всі сім’ї витримають цю війну. Звичайно, що це випробування не з легких. Але мені навіть не хочеться думати про те, що ми з Вовою не можемо пройти цей шлях. Я дуже сильно вірю в наші стосунки. І ще мені здається, що саме такі відносини, які ми побудували – це те, що допомагає стати ближчими один одному, навіть бувши на відстані багатьох сотень кілометрів. Тут я більш ніж спокійна. 

Є дещо інше, що змушує трохи нервувати й ми говоримо про це. Ми змінюємося і вже не будемо такими, як до. Все, що відбувається в країні, вдома, на службі так чи інакше впливає на обох. В кожного з нас свій досвід війни. І всі свої трансформації ми проживаємо окремо. Помітила за собою, що кожного разу, коли Вова телефонує, я уважно слухаю його розмови, інтонацію, з якою говорить, щоб зрозуміти: змінився чи ні. Але нічого незвичного ніби немає. Мабуть, накручую сама себе. Треба більше відпочивати, бо я з такими думками ще параноїком стану.

Психологічні курси

28 червня 2023

Дзвонив Вова. Говорили зовсім мало  Сказав, що в них був мінометний обстріл позиції. Загинув побратим. 

Спочатку в мене був ступор. І, може, воно й краще, що розмова була короткою. Бо все, що я змогла, то лиш спитала чи з ним все добре. Пізніше вже виплакалася. Чекала, поки він передзвонить. Здавалося, що ті години тривали цілу вічність. В мене була купа питань, на які хотілося почути відповідь.

Кілька днів Вова не хотів нічого говорити зовсім. Я не випитувала. Бачила, що йому тяжко те все переживати. Все, що сказав, що не був в той страшний момент саме там. Про те, як все сталося йому розповів чоловік, який був неподалік позиції, де росіяни вбили Дмитра.

Через кілька днів Вова все ж почав розповідати, хоч я вже й залишила думку, що взагалі щось дізнаюся. Він говорив, і я відчувала, що йому ця розмова потрібна, але дається нелегко. Зараз я вже знаю, що краще мені було б і далі мовчки слухати. Тоді я сказала найдурніші слова з усіх можливих. “Я тебе розумію”. Його різка відповідь: “Нічого ти не розумієш” ніби холодна вода на голову. А й справді, що я можу розуміти? Це ж не я сиджу під ворожими обстрілами. Не я сплю в окопі. Не я бачила шматки тіла побратима, який ще пів години тому був живий. Це пекло доводиться витримувати їм.

Вже минув майже місяць з того злощасного дня. Вова часто згадує. Я мовчу, бо боюся сказати щось не те. Я не знаю, що правильно говорити. Не знаю, як його підтримати. Вперше в житті я не знаю як розмовляти зі своїм чоловіком. Відчуваю, що між нами починає з’являтися якийсь холод через це. Тоді вирішую, що треба щось робити. Тільки що? Сказати йому про свої відчуття не змогла, бо боялася, щоб не зробити ще гірше. Знайшла в інтернеті курси воєнної психології. Записалася.

Вчилися говорити по-іншому

Мені психологія завжди була цікава як наука, але я ніколи раніше не думала про навчання. Тут довелося. Не шкодую, бо це дійсно допомогло. На лекціях дуже добре розбирали стани військових, пояснювали вплив бойових дій на людину, алгоритми, яких потрібно дотримуватися в певній ситуації. Зараз я вже знаю, які слова підтримки сказати, а коли взагалі нічого говорити не потрібно. В психологів є правило: не працювати зі своїми. Та саме курси, які я закінчила допомогли нам зберегти стосунки. Я навчилася тепер говорити не тільки з чоловіком, а й з військовим. Це важливо. 

Вові звичайно сказала, що проходжу курси. Спочатку він запитував, чи впевнена я, що мені то треба, хіба ми без цього не зможемо. А вже пізніше сам зрозумів, що це діє. Ми вчилися говорити спочатку, по-новому. Ми ніби знову пізнавали один одного, але нових нас: зі своїми травмами й болями. З новими досвідами цивільного та військового життя.

Допомога не тільки собі

Якось пізно ввечері мені зателефонувала знайома, в якої чоловік теж військовий. Вона плакала. Говорила, що в них погіршилися взаємини. Казала, що уникає спілкування з чоловіком, бо не знає, що відповідати, коли він повертається з позицій і розказує, як вони там працюють. Ми говорили пару годин. Я поділилася власним досвідом і знаннями, які отримала на курсі. Через кілька днів вона знову подзвонила вже радісна. Вони з чоловіком усі ці дні говорили й порозумілися. Маючи терпіння і кохання, яке хотіли зберегти.

Війна, на жаль, має великий негативний вплив на нас. І дуже важливо це не лише розуміти, а й вміти приймати та діяти при потребі. Якби ми весь час скаржилися, дорікали один одному й нічого не робили, то звісно, що нічого й не змінилося б. Або ще гірше – виясняли б відносини криком. Це теж нічого не дало б, а лиш погіршило б й без того хитке становище. Ми вчимося жити в теперішній реальності. І понад усе хочемо зберегти стосунки, бо вони дійсно для нас обох важливі. Тому над ними працюємо постійно. І ще мені здається, що проблем було б менше, якби люди більше говорили один з одним.

 

 

• Блог дружини військового – авторська колонка Юлії Палій, яку вона публікує на сторінці онлайн-медіа “Галицький кореспондент”. Редакція вважає, що дружинам воїнів є чим поділитися. Ми не вносимо зміни у текст.