Я недостатньо роблю. Хтось робить більше, ніж я. Та що я там допомагаю, це мало. Мій чоловік не воює і я відчуваю себе винною. Те, що я роблю – це ніщо в порівнянні з тим, що роблять інші. Скільки таких та схожих фраз мені доводиться чути й читати від людей, які допомагають військовим. Та коли вони так кажуть, то навіть не уявляють наскільки їхня підтримка важлива й сильна.

Скільки ж треба?

Якось я в особистому листуванні  подякувала знайомій за фінансову допомогу для підрозділу, на який постійно збираю кошти. Вона почала писати, ніби виправдовуючись, що, мовляв, це недостатньо, але все, що я можу зараз. Це дрібниці, крапля в морі. Питаю: на твою думку, скільки достатньо? Відповідь – не знаю. 

Ми живемо у відносній безпеці. Не бачимо того жаху, який щодня переживають військові на фронті. Ми ходимо на роботу, наші діти в школах, садочках. Ми зустрічаємося на вихідних з друзями, відпочиваємо, маємо можливість піти подивитися в кінотеатрі новий фільм. Часто це викликає почуття провини в багатьох. Відчуття сорому за можливість жити нормальним життям.

Іноді ще зустрічаю занадто категоричні переконання, що всі мають допомагати війську, жертвуючи абсолютно все, відмовляючи у важливому собі. Тобто не маєш права поїхати у відпустку на море чи в гори, бо ж треба задонатити. Чи хтось когось засуджує за новий костюм, бо ж могла задонатить, а вона он шматки нові купує. Це неправильно. Право на щастя мають всі. Бо ми таким способом допомагаємо собі відновлювати свій внутрішній ресурс. Це якоря, які тримають в цьому ненормальному світі, сповненому болю й втрат. Щоб ми могли далі допомагати армії. І немає сталої якоїсь величини, якою ця допомога повинна бути. Кожен робить рівно стільки, скільки в змозі. Кожен з нас може бути важливим і робити те, що під силу.

Вину відчувають ті, хто щось робить

На початку Великої війни був потужний сплеск взаємодопомоги й ми, напевно, завдяки цьому вистояли. З часом хтось втомився й вирішив жити своє життя, перекладаючи відповідальність на депутатів і державу й ще там когось.

А хтось продовжує й досі робити все, на що вистачає можливостей, щоб допомагати армії. Люди не лише донатять. Вони плетуть сітки, в’яжуть теплі шкарпетки, роблять окопні свічки, квасять огірки. І прикро, коли саме ці люди думають і кажуть, що роблять дуже мало. І чим більше вони роблять, тим частіше відчувають провину, сприймаючи свою роботу як недостатню. Не уявляючи наскільки важливі тим, що вони вже роблять

Меншовартість, яку старанно “виховувала” система дає свої плоди й люди недооцінюють себе. Знаю випадки, коли людина, не вірячи в те, що її підтримка може бути цінною та потрібною, перестає допомагати. Нам треба вчитися бути добрими до себе, хвалити себе за найменші успіхи, дякувати собі за все, що зроблено і ніколи не порівнювати себе з іншими, спілкуватися з людьми нетоксичними та вміти приймати вдячність. Думаю, що саме таке відношення до себе допоможе навчитися не знецінювати. Навіть, здавалося б, найменше. Бо саме маленькими кроками робляться великі справи.

Бути корисним там, де ти є

Я вже якось у своїх соцмережах писала про силу малих донатів. На жаль ще досі є люди, які не наважуються закинути комусь на збір 5 гривень, бо вважають, що це мало. Коли ми єднаємося  кожен зі своїми можливостями, то виходить потужна сила. Всі ж знають притчу про лозини, які можна зламати по одній і неможливо, якщо вони вкупі. Так само й з усім. Одні зробили збір, інші задонатили, далі хтось закупив матеріал, сплели сітки, хтось відвіз і разом всі зробили хорошу справу. 

Є люди, які з різних причин не можуть воювати. Часто деякі з них відчувають провину через те, що знаходиться не на фронті. Мовляв, там інші життя віддають, б’ються за наше існування, а я тут щось зовсім мало роблю. Але це не так. Дуже важливо виконувати свою роботу саме там, де це буде найефективніше. Працювати, сплачуючи податки, допомагати тим, хто цього потребує, виховувати дітей. Суспільство тримається на багатьох речах. І якщо все у взаємодії працює злагоджено, то така спільнота – надійна опора для фронту.

Набагато гірше сьогодні – абсолютна байдужість, свідома відстороненість від подій реальності, небажання допомагати. Такі люди не відчувають провини ні за що. Їм не важливо, що відбувається, головне, щоб їх не зачепило. Я намагаюся не думати про таких, а зосереджуватися й оточувати себе людьми, які разом з військовими борються за цю країну, за її майбутнє. 

І колись, після перемоги я мрію зустрітися з багатьма з них, обійняти та подякувати. За слова підтримки, коли було нестерпно важко, за те, що продовжували допомагати навіть коли втомилися, за те, що з ними можна було облаяти ненависних росіян, посміятися й поплакати. За те, що вони є і що тримають мій світ.

 

 

• Блог дружини військового – авторська колонка Юлії Палій, яку вона публікує на сторінці онлайн-медіа “Галицький кореспондент”. Редакція вважає, що дружинам воїнів є чим поділитися. Ми не вносимо зміни у текст.