…Ще страшніше було усвідомлювати, що ні на що не можу вплинути.

Мені в житті доводилося звикати до багатьох речей. І щоб навчитися не уникати, а проживати те, чого боїшся найбільше, знадобилося багато сил. Але те, що треба буде миритися з думкою про можливість загибелі чоловіка, я й не могла уявити в найстрашнішому сні.

Червень 2023 

Підрозділ, де служить Вова, буде відправлятися на Донеччину. На підсилення 72 бригади. Під Вугледар. Хлопці з іншої роти вже були там. Повернулися нещодавно. От лиш не всі. Машини постріляні, побиті. Якось відремонтують. А людей не повернути. Мені складно навіть уявити, про що вони думають, коли слухають розповіді своїх побратимів, які повернулися з боїв. Бо моя уява малює страшні картини. 

Вова до цього часу був без власної автівки. Це, звичайно, не дуже зручно, якщо ще врахувати те, що постійно треба десь їздити, відвозити-завозити особовий склад на позиції чи продукти які. Хоч він і технік роти, але доволі часто доводиться робити зовсім іншу роботу. Каже, що йому не важко. Знаю добре його вдачу – не вміє всидіти на місці, не вміє відмовляти, якщо може допомогти. До того ж людей не завжди вистачає. В травні багато хлопців звільнилися. Ще їх ніким, поки що, не замінили. От і доводиться їм і свою роботу робити й додаткову. 

Вирішуємо купувати машину. Зібрали на банку лиш третину, тому оплатимо тими, що відкладали на житло. Хоч Вова й проти, але мені буде спокійніше, якщо в нього буде транспорт.

Перша смерть

Поїхали 7 червня. Підпорядковані тимчасово до 72-ї бригади. Каже, що хлопці хороші. Ситуація там тяжка: постійні обстріли, бої. Росіяни увесь час атакують. Їх дуже багато.

Мені завжди хотілося вважати, що все буде добре, наших не зачепить. Ну, знаєте, ота наївна впевненість: наші фартові й з ними нічого не може статися. Мені так було зручно думати, бо таким способом я відганяла від себе те, чого найбільше боялася.

28 червня 2023 року

У хлопців був сильний обстріл позиції. Прилетіло на СП (спостережний пункт). Загинув побратим. Я не знала його, лиш фото бачила в соцмережі. Та по обличчю видно, що добрий чоловік. Був. Широка посмішка, привітний погляд і кіт. На світлині він тримав кота. Це була перша втрата в роті, де був Вова. 

Справжня війна

Колись я абсолютно ніякого уявлення не мала, якою насправді може бути війна. Романтизація в нашому суспільстві цього жаху була нормою. Уявлялося як воїни-герої нищать ворога і повертаються до щасливих родин. На жаль, війна широко відкрила свою пащеку та сміливо показала в усій “красі” власне нутро: спалені міста, вбивства невинних дітей, запах мертвих тіл і крові. Постійні ночі без сну та спокою, існування з телефоном 24/7, тваринний страх і біль, які в’їдаються глибоко в тіло і живуть як паразит. Інколи його можна приспати й трохи відволіктися і навіть забутися. Вийти десь між люди на каву чи шопінг, зустрітися з друзями. Та все ж він знову виповзає й нагадує про себе божевільно тихої ночі. Тихої настільки, що я чую своє власне серцебиття. Мені буває здається, що я вже здуріла. Потрібне якесь світло, щоб розігнати цю внутрішню темряву. 

Коли Вова розповідав про загибель побратима, я відчула як в мені розростається оте невідоме, яке змінить життя вже назавжди. Раніше такого страху я ще не відчувала. Тепер я боялася втратити чоловіка, боялася телефонних дзвінків. Особливо з невідомих номерів. Мій мозок постійно підкидав мені всі можливі сценарії розвитку подій. І від усвідомлення того, що я не можу вплинути абсолютно ні на що, ставало тільки страшніше. Я проклинала всіх і все, що було пов’язано з ненависною мені державою-терористом.

Вову увесь час прошу бути обережним і кажу, що не хочу вдома ніяких медалей, звань, героїв. Хочу, щоб він повернувся. Інколи буваю дуже різкою. Колись крикнула йому: “Я нічого не хочу знати й чути. В тебе 4 дітей і ти не маєш права вмирати й залишити їх без батька”. 

Страх як норма

Серпень 2023

У хлопців мала вже бути ротація. Але немає кому міняти, тому залишаються на невизначений термін. 

Можливо, якби Вова повернувся додому, то відчуття постійної тривоги стихло б. Не знаю. Мені здається, що воно вже вросло в мене. І кожного разу, коли переживаю це знову, то ніби звикаю. Не можу сказати, що страху немає, навпаки, його стало в рази більше. Та він вже зробився рідний чи щось таке. Людина до всього звикає. Мабуть, і я звикла. Вчуся контролювати та направляти енергію в інше сторону. Я ж розумію, що сидячи й варячись у своїх думках я користі не принесу ні собі, ні йому. Так, війна жахлива, трапитися може, що завгодно. Я вчуся жити з нею, бо хтозна скільки вона ще триватиме.

За ці майже три роки сотні раз прожиті емоції відчаю, безвиході, буває опускаються руки. Але потім в один момент все змінюється і знову відлягло: радієш, смієшся. Я звикла до цих гойдалок. В психології є вправа, яка вчить приймати те, на що не можна вплинути. Завдяки їй я навчилася співіснувати з новою реальністю. Такими як колись ми вже не будемо. Ми змінилися. Світ змінився. Як би не було дивно, але саме війна вчить нас жити та бути щасливими тут і тепер.

 

 

• Блог дружини військового – авторська колонка Юлії Палій, яку вона публікує на сторінці онлайн-медіа “Галицький кореспондент”. Редакція вважає, що дружинам воїнів є чим поділитися. Ми не вносимо зміни у текст.