Відкриваючи свій перший збір, я не мала ще рахунку в моно, щоб зробити банку.

Тому в дописі фейсбуку просто написала номер своєї особистої карти Приват. Кілька разів писала й стирала текст перш ніж опублікувати. Мені було страшно й соромно водночас.

Червень 2022

Вова в Черкасах. Батальйон створений і днями їх відправлять в інше місце. Ще невідомо куди. І взагалі, в цілях безпеки йому не можна було говорити про те, в яке місце їдуть. Тоді ми придумали шифрування, за допомогою якого переписувалися в інтернеті. Коли вже почався марш (так військові називають переміщення підрозділу), то він писав, я розшифровувала, відкривала карту і дивилася, де на той момент вони були. Коли батальйон прибув на місце, то я знала, що вони біля кордону з Росією в Чернігівській області. 

Перша пташечка

Хлопці були дуже близько до ворога, а дронів, щоб щось розвідати, не було. Тоді я й запропонувала відкрити збір. Вони подивилися в інтернеті характеристики, визначилися з тим, що їм підходить і ми поставили цільову суму в 40 тисяч гривень. Щоб заохотити людей донатити, придумала розіграш. Моя мама вишиває картини бісером і вона віддала одну з найкращих своїх робіт, щоб зробити лотерею.

Дружина одного з військових, який був з Вовою в підрозділі, також зробила збір і потім ми об’єднали зібрані суми.

Допомогла ще знайома, яка розіграла вишитий власноруч шопер і назбирала 8 тисяч гривень. Кошти переказала нам.

Загалом збір тривав понад місяць, але потрібної суми так і не зібрали, лише 30 тисяч було. Думаю, що через неправильну комунікацію з підписниками, оскільки я тоді ще не вела активно сторінки соцмереж і не знала багато чого, щоб допомогло просувати збір. А ще мені було страшенно соромно просити гроші. Коли я чула, як люди говорять про великі зарплати військових і “нехай самі купують” або “держава купить”, то бажання щось робити відпадало зовсім.  Щоб не зупинитися на півдорозі я починала себе переконувати, що це важливо, що не треба слухати негатив, а допомагати тим, хто стримує дикунів-росіян. Я ж розуміла, що вони не витягнуть всі потреби самі, хоча вкладаються власними коштами постійно. А в кожного ж з них ще є сім’я.

Потім  вирішила вишити рушник, щоб пришвидшити збір. І саме тоді випадково знайшла в інтернеті потрібного квадрика по хорошій знижці й ми його швидко придбали. Вже на початку серпня хлопці скинули мені фото як працює “пташечка” і я відзвітувала в фейсбуці. Радості не було меж. Раніше я лиш донатила іншим людям. Це був мій перший збір і в нас вийшло. Кошти продовжували ще трохи надходити на карту й ми вирішили продовжити збирати, щоб придбати тепловізор. Я вишила рушник і розіграла.

Виснажує, але допомагає вистояти

Потім було ще багато спроб і розчарувань. На тепляк не вдалося зібрати кошти. Хлопці самі купували. Ще вирішили придбати автівку, бо їх дійсно не вистачало. Хтось із дому свою пригнав, бо то перша необхідність на війні. Про збір написала в соцмережі. Це було напередодні різдвяних свят. Люди практично нічого не кидали. Я зовсім потухла. Плакала й казала, що не хочу цих зборів і такої відповідальності. Вирішила покинути те все діло з волонтерством. 

Та через пів року, коли підрозділ, в якому був Вова мав їхати на Донеччину, я знову взялася відкривати банки. Тільки вже більше знала, як треба писати, поширювати. Кілька разів доводилося збирати на запчастини, бо автівки дуже зношуються. Купувати постійно треба щось, щоб хоч тримати їх “на плаву”. Був збір на рації, тепловізори, коли підрозділ попав під ворожий обстріл і тоді все було знищено. Купували ноші спеціальні для евакуації поранених.

Знаю, що це крапля в морі – те, що роблю, але те відчуття причетності та потрібності, яке з’являється з кожною придбаною потрібною хлопцям річчю, не зрівняти ні з чим. Воно тримає, допомагає мені вистояти й не зломитися остаточно. Та й хлопці радіють. Кажуть, що приємно, коли за них пам’ятають і підтримують. Тоді стимул захищати більший. Хочеться, щоб всі усвідомлювали наскільки важливо, коли вони відчувають підтримку тилу. 

Творити, щоб зібрати

Щоразу, коли планую або вже відкриваю новий збір, то прокручую купу ідей, що можна розіграти, щоб заохотити людей задонатити. Часто вночі заснути не можу, то дивлюся в інтернеті, що інші роблять, трансформую під себе щось, а щось своє творю. Пам’ятаю, як вродили різні ягоди вдома. Ми з дітьми наробили пастили, замовили пакування й розіграли теж за внески на збір.

Цієї весни почали збирати на пристрої РЕБ. Ці штуки дуже помічні хлопцям, бо дронів у росіян дуже багато. Інколи кажуть, що голову підняти не можна, так літають. На перший зібрали швидко, за шість днів. Ми з дружинами й родичами хлопців об’єдналися в поширенні збору в соцмережах. За порадою хорошої людини – Тані Соболик, яка, до речі, постійно підтримує й донатить і не лише нам, написала ще кільком блогерам з проханням поширити.

Зараз теж важливі ці засоби, тому вони в пріоритеті. Нещодавно Вова з хлопцями передали трохи гільз. Я замовила фарби та розмальовую. Теж використаю для збору. Маю ще декілька ідей, які найближчим часом планую реалізувати. 

Шкода, що не всі діждали 

Зараз зі зборами дуже тяжко. Їх багато, люди втомилися. Та війна триває й далі стає страшнішою. І для нас важливо розуміти, що без нашої згуртованості та спільної роботи ворог має більше шансів на перемогу. Я буду намагатися робити те, що зможу. Я не хочу, щоб ця війна була сильнішою за мене. Я їй не хочу поступатися.

Страшно тоді, коли збір довго тягнеться, а треба вже. Місця собі не знаходжу, коли знаю, що тяжкі бої, втрати, багато поранених. І коли розумію, що можна було чогось уникнути якби вчасно щось придбали, то взагалі відчуття паршиві – неначе я підвела їх, обдурила, бо не змогла допомогти тоді, коли найбільше треба. А найгірше, що хтось так і не діждався.

 

• Блог дружини військового – авторська колонка Юлії Палій, яку вона публікує на сторінці онлайн-медіа “Галицький кореспондент”. Редакція вважає, що дружинам воїнів є чим поділитися. Ми не вносимо зміни у текст.