Часто, коли мені доводиться їхати до Вови, я думаю, що я погана мама. Бо ж залишаю дітей та їду в місця, з яких завжди є ризик не повернутися. 

Жовтень 2022

Як же я ненавиджу все, що пов’язане з московією. Знайшла свій шкільний зошит із записами перших віршів. Російською. Спалила. Кілька книг, теж російською, віддала в макулатуру. Не хочу, щоб в домі було хоч щось мовою вбивць.

Росія почала завдавати наймасовіших ракетних обстрілів містам України. Били також по об’єктах енергетичної інфраструктури. В інтернеті одна за одною з’являлись новини про наслідки та загиблих. Від кількості запущених по країні ракет холонула кров. Мозок відмовляється сприймати все, що відбувається. Хочеться думати, що це дурний сон. І ось ще трішки-трішки й настане світанок і все зникне. Залишиться лиш спогад і я скажу: ну, насниться ж таке. Прокидаюся вранці й боюся відкривати очі. Слухаю. В телефоні клацають повідомлення з телеграму. Одне за одним. Ні. Не наснилося. Все насправді. 

Я боюся залишати дітей самих вдома. Мене переслідує страх, що як тільки я кудись поїду, то до нас обов’язково прилетить ракета. А ще я постійно зашторюю вікна. Чомусь мені здається, що так безпечніше. Знаю, що дивно звучить, та мені так спокійніше. Ніби ті штори – це щит між двома світами: домом, де можна сховатися від усього, та вулицею, де тепер зовсім інший світ. Не той, в якому ми жили ще недавно. Не той, про який мріяли.

Рішення їхати

Вова не зможе приїхати додому найближчим часом. З відпустками трохи тяжко. А в грудні мають їхати на Донеччину. І хтозна-коли вже потім побачимося.

Я вперше вирішила поїхати до нього. Батальйон, в якому він служить, зараз на Чернігівщині. Дружина одного з побратимів, Наталя, теж має їхати, автівкою з Умані, й заїде за мною. Ми не були знайомі раніше. Зідзвонилися, домовилися. Залишилося наготувати смаколиків хлопцям. Хоча Вова завжди каже, що їх добре годують, але як же можна поїхати до них без домашньої смакоти. 

Чи легко мені було наважитися на цей крок? Звичайно ні. Знаю, що є люди, які засуджують моє рішення. Мовляв, що за мати така, що дітей кидає та їде до чоловіка. Але ж вони не жили моє  життя. Вони не можуть знати як правильно буде для мене й моїх рідних. Моя мама погодилася подивитися за дітьми й доглянути моє господарство. Доньки не проти. Вони мене завжди розуміють. Для мене це дуже важливо. Бо саме такі стосунки я хотіла мати з ними. Щоб на взаєморозумінні, а не зі зверхнім ставленням типу хтось ще не доріс, а комусь можна все. 

Хто не прощався, той не зрозуміє

Майже всю дорогу, поки ми їхали, мене розривали думки. Тут я докоряла собі, що таки поїхала, а дітей залишила. А тут вже думаю, що теж маю право на щастя побачитися з чоловіком, бо це ж всього три-чотири дні. Намагаюся зрозуміти чому для мене можуть бути значущими слова інших людей аж настільки, щоб не мати внутрішнього спокою й мати постійні сумніви? Це, мабуть, наслідки отого ненормального “що люди скажуть”. Питаю себе: хіба тобі не все одно, що вони скажуть, ті люди? Що не зробиш то щось та й скажуть. Хіба вони знають? Хіба сплять з телефоном в руці? Хіба чекають з війни? Ті, що кажуть. Та їм просто треба чергову порцію свого невдоволення виплеснути на когось. Бо ж засуджувати легше. А тут я зі своїми мандрами на фронт. 

Знову нагадую собі, що вчуся жити не для людей, а для себе. І спокійніше стає. Хай говорять, що хочуть. Зрозуміти зможуть лиш ті, хто так само лишає малих на бабу-діда та їде до чоловіка чи хлопця. Бо як би це не здавалося дико, але живемо в такі часи, коли ніхто з нас не знає, яка зустріч тепер може бути останньою. І усвідомлюєш це із жахом. І летиш до нього, бо живеш лиш тими моментами, коли разом. Бо все інше – то очікування: відпустки, дзвінка або повідомлення. Таке враження ніби й життя немає, а якась примарна ілюзія. 

Вибір на користь сім’ї

За ці вже майже три роки поїздок було багато. І скільки ще буде – невідомо. Дівчата мої дорослі й добре з усім справляються, коли мене немає. А коли повертаюся, то можемо просидіти допізна з ними й поговорити про все на світі. Вони розкажуть про новини зі школи й про шкідливого кота, який мостився спати на книгах і погуркотів долі разом з тими книгами. Вони зварять найсмачніший у світі суп, спечуть улюбленого пирога. 

В мене хороші діти. Вони не дорікнули мені жодного разу, а лиш питали чи мені не страшно. І казали, що бояться мене втратити. 

Зараз багато родин живуть розірваним життям. Якось я робила відео про поїздку й дівчина написала, що немає на кого залишати дітей, щоб поїхати до чоловіка. Це тяжко. Особливо морально. Ще одна знайома їздила до коханого з сином. І теж вислуховувала від деяких людей, що не така мати. Так страшно, так, ризик є. Але ж і вдома теж не завжди безпечно. Тому ми, дружини, робимо вибір не на користь небезпеці, а на користь родині. Думаю, що коли в сім’ї є взаємоповага та розуміння, то там немає місця осуду. Є підтримка. І це найважливіше, а не думка людей зі сторони, яким абсолютно не цікаво як я витягую домашні клопоти третій рік сама, але чомусь часто вони люблять критикувати моє життя.

 

• Блог дружини військового – авторська колонка Юлії Палій, яку вона публікує на сторінці онлайн-медіа “Галицький кореспондент”. Редакція вважає, що дружинам воїнів є чим поділитися. Ми не вносимо зміни у текст.