Чергова моя поїздка до чоловіка виявилася чи не найважчою. Мені вперше самостійно довелося їхати за кермом майже 500 км. Я зважилася на цей крок, бо розумію, що ще не скоро закінчаться наші з Вовою фронтові побачення.

Водіння як крок до свободи

Коли я 9 років тому пішла вчитися, щоб отримати водійське посвідчення, то й уявити не могла, що колись буду мати поїздки на війну. Маючи на руках тоді двоє маленьких дітей та невдалий шлюб, я прийняла рішення навчитися їздити самостійно. До садочка й школи було 4 кілометри. І якщо вранці можна було доїхати автобусом, то увечері, після роботи я забирала своїх дівчат і добиралися додому пішки. 

Теоретичні заняття відвідувала двічі на тиждень після 17 години, бо до цього часу працювала. З інструктором з водіння мені пощастило. Тому залишалося лише уважно слухати та запам’ятовувати.

А ще, крім того, що мала практичні уроки водіння, пам’ятаю, як вкладала дітей спати й виїжджала сама вночі на вулиці свого містечка, щоб навчитися їздити. Автівку батькову мені віддала мама, коли він помер, за 5 років до цього.

Тоді я склала іспити, отримала водійське посвідчення і ні від кого не залежала. Немає нічого кращого, як відчуття свободи.

Підтримка, яка вчить не боятися

Хоча я вже й навчилася керувати, але практика – справа часу. І ще певний час доводилося терпіти насмішки від деяких чоловіків-водіїв. Поки я не зустріла свого Вову. Саме він навчив мене не боятися їздити, підказував те, чого я не знала, вчив тому, чого не вміла. І навіть коли я пробила колесо чи вмикнула не ту передачу й автівка заглохла посеред дороги, він жодного разу не крикнув на мене. Його підтримка допомогла бути впевненою в собі. 

Та моя їзда обмежувалася лише нашим селищем. Страх перед іншими містами був сильніший за моє бажання їхати. Вова намагався не раз переконати мене, щоб я вчилася й подолала свій страх. Але хто там слухав. Я ж вперта. Тому часто відмовлялася. Та й потреби не бачила. А навіщо це мені? Є ж Вова, він і кермує, де мені боязко. 

Якби ж я тоді знала, що мені доведеться пізніше вже самій долати всі свої страхи перед великим містом та дорогою із кількома смугами та великим потоком машин.

Коли авто стало зоною відповідальності

Коли почалося повномасштабне вторгнення і Вова пішов у військо, то мені довелося взяти на себе не лише домашні клопоти, а й повне керування автівкою. І тепер потрібно було завжди слідкувати за рівнем мастила. пального, за тим, як працює авто і що потрібно замінити чи відремонтувати. До такого я точно була не готова. Але з часом, з підказками від чоловіка та роликів ютуба, звикла. 

Пам’ятаю, коли сотні людей проїжджали машинами через наше селище, рятуючись від росіян. На фоні цього ми обоє розуміли, що теж можемо опинитися в ситуації, коли доведеться везти дітей в безпечне місце. І робити це буду я. І що мені потрібні навички водіння не лише по місцю. 

Першим моїм виходом із зони комфорту була поїздка в обласний центр. Черкаси ніби й невелике місто, але для мене, яка міськими дорогами їздила лише в якості пасажирки, то було випробування. Я справилася. Мій страх зменшився. З розміру галактики він перетворився в розмір планети. І щоразу, коли мені доводилося знову кудись їхати, він  далі ставав меншим. 

Перша довга поїздка за кермом

Поїздка, яку чекала й боялася одночасно. Я розуміла, що колись маю зробити це, оскільки мій чоловік продовжував нести службу у війську. А поїхати до нього – це можливість побачитися й побути трохи разом. Навіть, якщо в нього багато роботи. 

З дому ми їхали вдвох. Вова повертався з відрядження й заїхав за мною. І хоча я була за кермом, мені було спокійно, бо він був поряд. А от додому я мала їхати вже сама.

Звісно, що радість зустрічі та час разом – це найприємніші миті. Але вони дуже швидко закінчуються. І якщо я раніше могла сісти в автобус і, попрощавшись, виплакатися одразу, то цього разу такої можливості не було. Бо мені потрібно було бути уважною на дорозі. При цьому ще слідкувати за навігатором, бо ж я вперше їхала в тій місцевості за кермом.

Злякалася трохи, коли підїжджала до Чернігова, бо почалися повітряні тривоги й увімкнули системи радіоелектронної боротьби. А це призвело до того, що зник сигнал gps. І мені довелося телефонувати Вові, щоб він підказав куди їхати. Кілька разів накривала хвиля паніки, та я змогла взяти себе в руки й постійно повторювала собі, що я все зможу, головне діяти правильно й керуватися не емоціями, а розумом.

Попереду ще багато доріг

Той стан, в якому я перебувала всю поїздку, важко описати словами. То якісь змішані відчуття тривоги, страху й сили одночасно. Я готова була до того, що втомлюся, бо поїздка тривала близько 8 годин. Та лише тоді, коли я виїхала вже в Черкаській області на знайому дорогу, я змогла трохи розслабитися й видихнути. Разом з цим різко накотилася хвиля відчаю, болі й безсилля. Я вимкнула аварійку й зупинила авто на узбіччі. Не пам’ятаю точно, скільки часу я плакала. І це було зовсім не тому, що було страшно їхати незнайомими дорогами і містами. Ми живемо в часи мобільного зв’язку та інтернету. То виблудити можна звідусіль. Та й не на безлюдному ж острові. В крайньому разі можна людей спитати чи попросити підказати куди їхати. 

Мені до болю тяжко було від думок про те, що мені ще не раз доведеться самій долати відстань від дому до чоловіка на війну. Не раз проїжджати нові міста й села. Не раз зупинятися й виплакувати увесь свій біль. Мені ще довго треба  бути сильною.

 

• Блог дружини військового – авторська колонка Юлії Палій, яку вона публікує на сторінці онлайн-медіа “Галицький кореспондент”. Редакція вважає, що дружинам воїнів є чим поділитися. Ми не вносимо зміни у текст.