…але розуміла, що в нас немає вибору.

Ми з Вовою слухали виступ президента Америки 21 лютого 2022 року пізно увечері. Сумнівів не залишалося жодних в тому, що Росія таки нападе на нашу країну. На той момент чіткого розуміння що треба робити чи як правильно підготуватися не було. Відчуття розгубленості й страху трохи плутали всі думки в голові. Одна частина в мені постійно нагадувала, де лежать наготовлені документи всіх членів родини, а інша, як забита в куток перелякана тварина, шепотіла: “а може пронесе і нічого й не буде?”

Лютий 2022

Ранок 24 лютого 2022 року ми зустріли в різних містах: Вова був у відрядженні на Київщині, я вдома, в Лисянці з дітьми. Я подзвонила йому близько шостої. Після того, як над нашим будинком пролетіло кілька літаків. Я здогадалася, що відбувається і слова чоловіка про те, що українські міста обстрілюються ракетами, були страшним підтвердженням того, що почалася Велика війна. 

Стан заціпеніння та якоїсь дикої німоти. Здавалося, що голова лусне від виру думок, що за лічені секунди змінювали одна одну. Що робити? Чи треба кудись їхати? Чи далеко вже зайшли росіяни? Може, треба тікати? Куди?

Прочитавши у вайбері повідомлення від вчительки про те, що навчання скасували, почала збиратися на роботу. 

Через деякий час Вова подзвонив і сказав, що виїжджає додому. Часто питав чи в нас все добре. Зазвичай дорога від столиці до Лисянки займає приблизно 2 години. Та цього разу його поїздка з Києва тривала вчетверо довше через велику кількість автівок, якими були забиті всі дороги. Протягом всього часу, поки він їхав, ми постійно зідзвонювалися. 

В той же день Вова вже чергував з іншими хлопцями  на одному з блокпостів в Лисянці. Щоб вночі трохи зігрітися, то взяв вдома залізну бочку для вогнища. Я тоді зі знайомою теж виявили бажання допомогти чергувати, але працівники поліції сказали, що жінкам краще бути вдома. Тоді ми з нею та її чоловіком поїхали по всіх постах містечка: розвозили хлопцям чай, ліхтарики. Страшно мені стало на посту зі сторони Києва. Черга з машин була не менше 3 кілометрів. Така кількість автівок незвична для нашого селища. Вони зупинялися, хлопці з поліцією оглядали кожну автівку. А вони були переповнені: діти, домашні тварини, речі. Нескінченний потік світла від фар постійно зростав. 

Рота охорони

Про своє рішення йти у збройні сили Вова мені сказав в перший день вторгнення. Після першого чергування на посту він поїхав у військкомат. В нас селище невелике й більшість людей знає, що в нього двоє дітей від першого шлюбу та  двоє ще моїх доньок. Тому його відмовляли й перепитували чи впевнений в тому, що робить. Вову записали в роту охорони, підпорядковану ЗСУ. Будь-якого дня їх могли відправити десь на навчання, щоб підготувати до боїв.

Не скажу, що я була в захваті. Слова війна, солдат, зброя якось не дуже налаштовують на позитив. Та ми обоє розуміли, що вибору не маємо. 

І, з одного боку, довіра до армії надає впевненості, що все має бути добре, а з іншого – відчуття тотальної незахищеності тут, вдома. Всі домашні клопоти тепер на мені.

Зброя

Вова розказує страшні речі. Ніби на Київщині знаходять закатованих та зґвалтованих людей. Не хочу слухати. Відмовляюся вірити. Плачу й кажу, що такого не може бути у 21 столітті.

Пізніше він запропонував купити зброю додому та навчитися стріляти. Питає мене чи зможу я вистрілити в людину. Дивлюся на заклеєні скотчем вікна, згадую, як сильно стискає мою руку менша донька, коли пролітають літаки або виє сирена. Кажу йому: “В людину – не знаю, а в росіянина зможу”.

Червень 2022

З роти вже багато хлопців відправили на навчання в різні навчальні центри. Забирають і Вову. В Черкасах формують новий батальйон. 

Через кілька днів місто обстріляли, пошкодили міст. Загинула людина. Хлопці переїхали в інше місце, бо обстрілювали там, де вони були. 

Страшно усвідомлювати, що смерть у вигляді російської ракети може наздогнати будь-де. 

Вова розказує, що дехто з хлопців відмовляється від служби та повертається додому. Питаю чи він приїде, то каже, що ні. “Я не хочу, щоб росіяни прийшли до нашого дому. Краще ми їх там зупинимо”. Це те, що він мені сказав, коли їх вже відправляли до кордону в Чернігівську область.

Він знає моє ставлення до цієї боротьби. Знає, що я була активісткою в часи Майдану, волонтеркою після початку бойових дій ще у 2014 році. Знає, що я теж хочу у військо, бо ненавиджу росіян за те, що роблять з нашим народом. Знає і намагається вберегти. Він постійно говорить, що дітям потрібна мама й мені не обов’язково воювати на фронті. Каже чекати його та робити те, що мені під силу тут, на місці.

Ми не обирали цю війну. Але нам треба навчитися жити в ній. Триматися за своїх людей. Робити те, що дає сили йти далі. Бо цю битву проти російської орди, тривалістю не в одне століття, треба завершити нам. Щоб не передавати її в спадок дітям.

 

• Блог дружини військового – авторська колонка Юлії Палій, яку вона публікує на сторінці онлайн-медіа “Галицький кореспондент”. Редакція вважає, що дружинам воїнів є чим поділитися. Ми не вносимо зміни у текст.