Дивлюся на Анюточку… Їй майже три роки. А вона ще ніколи не бачила тата. Тата, який захищав Батьківщину і тепер усіма забутий у полоні. Я вглядаюся в ці маленькі оченятка… Вони, сповнені надії, вдивляються в мої, наче намагаючись знайти у мені рідну людину, рідного тата. Тата, якого вона бачила тільки на фото. Анютка не знає і не розуміє, але дуже хоче знати, як це – бачити татка. Татка, який зможе не лише на відстані віддати всю любов і тепло рідній дитині, котрої також ніколи не бачив. Дві нещасні душі, які живуть лише надією і невідомістю. Докладніше >>

Якось один мій добрий знайомий на мій черговий нервовий зрив, який я намагалася йому пояснити нескінченною війною, безкінечними похоронами, бездіяльністю влади, інертністю суспільства, сказав: «Дитинко, є ПТСР , а є ПМС. Головне не переплутати. Ти сама почала цим займатися, і це все лише твої особисті проблеми. Сама вибрала найнепопулярніші види діяльності». Докладніше >>

Тільки ми спокійно зітхнули, що усе технічно гаразд із нашими цьогорічними вступами до ВНЗ, аж тут нові прикрощі. І прикрощі не технічні, які можна було би вирішити, а на значно серйознішому рівні. Ситуація почала ставати незбагненно-непояснюваною тоді, коли оприлюднили в системі конкурс результати ЗНО та середні бали. До того часу я була абсолютно на боці міністерства щодо сільського коефіцієнту. Так, дітям там важче, так, їм потрібна наша підтримка. Але потім собі подумала: це ж не підтримка, не допомога. Докладніше >>

Так гарно часом відкрити «Фейсбук». А там усе так злагоджено і красиво – такі гарненькі фото усміхнених чистеньких діток з пухнастим цуциком, і сяюча мама та щасливий тато поруч. І все таке миле і приємне для ока. І сотні вподобайок та життєствердних коментарів на зразок: «Які ж ви чудові!», «Милуємось вашою родиною!», «І як тільки ви все встигаєте?» тощо. Душа радіє, правда ж? У мене теж. А потім починають працювати стереотипи. Докладніше >>

Вчіть волати на все горло, коли їх кривдять чи намагаються скривдити старші і сильніші. Вчіть опиратися – кусатися, дряпатися, бити по яйцах, щіпати за очі, дерти волосся! Вчіть, що кривдники, як правило, боягузи, і отримавши опір, відсіч – словесну чи фізичну – лякаються і тікають. Вчіть, що необхідно з усіх сил намагатися привернути увагу інших дорослих, якщо їм страшно чи вони відчувають небезпеку.  Докладніше >>

Варто було моєму сину стати абітурієнтом хоча би для того, аби я, та й він, вкотре відчули на собі тотальний пофігізм та приниження. Вступна кампанія почалася 12 липня. Тобто 12 липня ми урочисто і радісно мали почати подавати заяви на вступ. Мабуть, ви знаєте, що трапилося. Мами абітурієнтів мене зрозуміють. Інші – поки що ні. Так, ми не змогли подати заяву. Вже уявляю, як почнуть деякі обурюватися, мовляв, нема чого у перший день лізти із заявами, це Україна, що ж ви хотіли, подумаєш, не вийшло у перший день. Усе начебто так. І проблема більше не у системі, яка не працювала, а у тиші. Докладніше >>

Коли літо у розпалі, а шанси поїхати у краї заморські дорівнюють нулю, ба більше – навіть місцеві курорти тобі не світять, а відпочити таки хочеться, саме час почати досліджувати околиці. Можна виявити чимало цікавого і несподіваного в себе під носом. Варто лише озирнутись навколо. Оце днями зовсім випадково втрапили до Галича. Здавалось би, містечко та й містечко. А нічого подібного! Докладніше >>

Так стається в житті, що люди є заручниками певних обставин, умов, випадків. Я людина, яка любить подорожувати пішки в горах і не тільки. Так мене привчили батьки, які тягали мене всюди з собою з малого віку. Але якби я народився в родині, де не люблять такі подорожі, я би, певно, не був таким, як я є. Якби моя дружина свого часу не потрапила чисто випадково на туристичний захід, вона би не стала туристкою і не полюбила ці іноді важкі, але дуже цікаві пригоди. Але погодьтеся, все це випадок, який сформував нас ще з дитинства-молодості. Я виріс на Донбасі, а звідки там гори, вершини? Є поруч ставки, ліс, річка, море. Нащо кудись їхати? І ось у цьому криється Докладніше >>