З дитинства закохана в театр. Мої батьки, прості робітники, часто ходили в театр і змалечку прищепили мені любов до сценічного дійства. Відвідання театру завжди було святом. Ідучи на виставу, вся публіка намагалася гарно одягтися, навіть брали з собою змінне взуття. А скільки прекрасних вистав було! Скільки разів дивилися «Циганку Азу», «У неділю рано зілля копала» та багато інших, назви яких стерлися з моєї дитячої пам’яті… У студентські роки та уже тепер, у зрілі, любов до театру не згасала. Нам, іванофранківцям, щастило на чудових режисерів, талановитих акторів. Докладніше >>

Днями мережу облетів допис про те, що донька директора вінницького ринку перемогла у конкурсі краси. «Ну, перемогла й перемогла, – скажете ви. – Конкурс краси – річ суб’єктивна. Може, й справді найкрасивіша». Дійсно, все б нічого, та до допису було прикріплене фото, на якому дівчина в купальнику з доволі нешаблонною, як для конкурсу краси, фігурою. І байдуже, що то – НЕ переможниця-донька-директора-ринку, а інша конкурсантка, яка не пройшла навіть кастинг. Докладніше >>

«Блін, та скільки можна!» – я різко зриваюся з ліжка, беру щітку і стукаю в стіну сусідам, які знову слухають шансон. А стіни, між іншим, достатньо товсті, але чути страшенно. В моїй уявній країні благості і комфорту був би особливий закон про музичну гігієну, де би дисгармонійну музику можна було слухати лише так, щоб не заважати іншим. Себто в навушниках або закрившись у кімнаті. Докладніше >>

Монтується фільм. Крізь уривки вирізаних фрагментів лунає фраза Тараса Прохаська: “А це вже моє награбоване”. Далі оповідач пояснює, що в 90-х роках врятував з коломийського кінотетару два стільці, які там стояли ще з 20-х років, і, ймовірно, на одному з них, а може, й на двох одразу сидів засновник майбутнього польського кіно. Через сімдесят років, коли ці фетиші минулого вже були за крок до ліквідації і нікого не цікавили, він запропонував забрати їх в затишніше місце, ніж смітник. У момент непотріб підскочив у ціні до 50 грн… Докладніше >>

«Блін, та скільки можна!» – я різко зриваюся з ліжка, беру щітку і стукаю в стіну сусідам, які знову слухають шансон. А стіни, між іншим, достатньо товсті, але чути страшенно. В моїй уявній країні благості і комфорту був би особливий закон про музичну гігієну, де би дисгармонійну музику можна було слухати лише так, щоб не заважати іншим. Себто в навушниках або закрившись у кімнаті. Докладніше >>

Довго думати, як провести вихідні, цього разу не довелося. Протягом минулого тижня ми з сином інтенсивно обговорювали твір, який у його класі невдовзі повинен увінчатися контрольним тестом з німецької мови: «Суддя і його кат» Фрідріха Дюренмата. Отож В. запропонував поїхати до музею письменника на Невшательському озері. У невеликій Швейцарії напрочуд багато великих, маєстатичних, кришталево чистих озер, і Невшательське – одне з них. Докладніше >>

Коли ти вперше починаєш підозрювати (не розуміти, не усвідомлювати, а саме підозрювати), що вагітна, тебе охоплює ціла буря емоцій, почуттів, думок… Це той стан, який треба відчути і прийняти по-особливому. Незалежно від того, чи вагітність стала несподіванкою, чи то було сплановано і передбачувано, емоції будуть дуже сильними і найрізноманітнішими – від всеохоплюючого первісного страху до абсолютного щастя. Докладніше >>

23 травня я складав ЗНО з української мови та літератури. Зібрався я звечора: документи, ручки, перечитав ще раз пам’ятку для тих, хто тестується. Раджу усім так робити. Докладніше >>

Останнім часом я все частіше звертаюся до Бога. Не йдучи в церкву, не вголос, а подумки. Проїжджаючи повз різні релігійні об’єкти, яких раніше не помічав, нерідко зупиняюся, щоб роздивитись, залюбки читаю статті про Бога. Хоча ще донедавна називав себе атеїстом, ставився агресивно до людей, які намагалися розповісти про релігію, церкву чи Бога. Тепер не насмілююся себе називати атеїстом, і не тому, що начебто буду за це горіти в пеклі. А тому, що соромно. Докладніше >>

Доля може забрати в тебе здоров’я, вкрасти в тебе ноги, посадити на інвалідний візок. Але Бог ніколи не забере в тебе найдорожче –Душу, яку він подарував тобі назавжди і вдихнув у тебе при народженні, кусочок Себе, твої Крила. Він любить тебе настільки, наскільки ти любиш себе сам! Докладніше >>

Здавалося, все вже скінчилося. Голосно, але хоч мирно. Але ні… Бачить Небо, що я не збирався цього всього писати, бо досліджувати чиєсь непорозуміння справа беззмістовна. Ті, хто не порозумівся – колись або порозуміються або не зроблять цього ніколи. Але якби ж то вони – ті, хто не порозумілися, не намагалися до своїх пісочниць навернути все більше послідовників… Знову. Докладніше >>

Ну що? Маємо ще один майже ювілей. 355 – багато це чи мало? Як для чого… Святкові урочистості відшуміли. Віддаймо належне – такого розмаїття заходів, як цьогоріч, не було уже давно. Здається, організаторам святкувань вдалося задовільнити всіх, і навіть найвибагливіший глядач міг знайти видовище собі до смаку. Докладніше >>

Це все було би смішно, якби не було так сумно… Десь два роки тому, може, трохи менше, до рук мені потрапила книга про знаки і символи та їх розпізнавання. Книга викликала іронічну посмішку, бо радше нагадувала книжку забобонів-лякалочок, аніж науково-популярне видання. Думалося: хто таке читатиме, ну, хіба що аби повеселитися… Дісталося у тій книзі всім: і кроликам, і павучкам, і зірочкам. Яким же було моє здивування, що книгу купують… І… так, вірять! Докладніше >>