В’ячеслава (позивний – Бобер) мобілізували 16 листопада 2023 року. Пригадує, була 22 година, він повертався додому, тож на зупинці чекав автобус. Під’їхали представники ТЦК і запропонували поїхати з ними. Жодного разу до того повістки не отримував. Тихо сів у бус, а вже наступного дня – був на полігоні.

«Я й до того вже не раз задумувався, щоб приєднатися до ЗСУ, але боявся», – зізнається Бобер.

Місяць був на базовій військовій підготовці, потім його перевели на курси сержантів, де вчився ще два місяці. Далі приєднався до «Десятки» (10 окрема гірсько-штурмова бригада «Едельвейс», 109 окремий гірсько-штурмовий батальйон), де ще тиждень готувався на полігоні.

У лютому 2024 року В’ячеслава відправили на позиції під Веселе, що в Донецькій області (Сіверський напрямок). Бої згадувати він не хоче, каже, за цей рік пережив багато.

«З боку виглядає, що ми між собою мало знайомі, – каже він, – проте це не так. Бо за малий період часу всі стають дуже близькими. Кожна втрата важка. Адже ми їли з однієї тарілки, в одну фляшку “по маленькому” ходили».

Понад рік уже служить. За цей час відступили лише на неповні 2 км, практично стоять на тому ж місці. Найтяжче, каже, було навесні та восени 2024 року. Інтенсивно лізли. Було по 50 «скидів» боєприпасів за день. Зазвичай скидали вночі, щоб наші хлопці більше втомлювалися.

Бобер – піхотинець. Його завдання – стояти на місці. Війна зараз – у норах, в яких хлопці сидять майже цілодобово. Виходять хіба у дощ чи сніг, коли дрони не літають. Але, навіть попри те, що трохи безпечніше, виходять лише за крайньої необхідності, щоб забрати продукти чи помінятися з хлопцями на позиціях.

«Не можна “палити” позицію, – пояснює він, – бо скиди почнуться. Одного разу нам так спалили позицію, що залетів скид до нас і було кілька загиблих та поранених».

Під землею звук дрона чути добре. Зв’язку там нема, лише по раціях. Роботи під землею теж нема. Тому хлопці продовжують копати нору.

«Вночі прислухаємося чи є дрони, розбарикадовуємося, слухаємо небо, якщо треба вийти, то виходимо і потім назад закопуємося», – розповідає він.

Звісно росіяни можуть підслуховувати раціями наших, але й наші можуть підслухати їх. Говорять між собою зашифровано. Проте розуміють, що росіяни, скоріше за все, здогадуються. Але наші хлопці теж здогадуються, про що вони говорять, коли шифрують свої слова.

«Війна це тяжко, – підсумовує Бобер. –  Це піт і кров, не думав, що буду бачити таке у 25 років».

 

Тетяна Соболик