Богдан Буткевич, журналіст авторитетного видання «Тиждень», нещодавно читав в Івано-Франківську лекцію про журналістику в умовах гібридної війни. «Галицький кореспондент» зустрівся з Богданом.

– Чим журналістика в умовах гібридної війни відрізняється від журналістики мирного часу? Пропагандистською наповненістю, маніпулятивністю?

Насамперед, хаотичністю. Адже наш ворог і намагається створити картинку, що всі брешуть. Тому дуже важко зрозуміти, що перед тобою – правда чи маніпуляція. Плюс треба дуже часто робити вибір між тим, хто ти є – журналіст чи патріот своєї країни.

– Чи може бути пропагандистський посил для журналіста, в той час коли ворог на порозі, виправданим?

Суто пропагандистський – ні. Але потрібно чітко враховувати, які наслідки матимуть твої слова. І якщо правда шкодить перемозі, то іноді її можна замовчати. Але не злочин!

До прикладу, якщо при вас українські солдати допитують щойно взятого в полон сепара з використанням катувань, то навряд чи варто писати про це. А от якщо «аватари» бикують на місцеве населення – явно варто.

– У теперішню інформаційну епоху світ переповнений маніпуляціями для досягнення певних цілей певними групами. Чи існує зараз, на твою думку, чиста, об’єктивна журналістика, не залежна від власників медіа, фінансових впливів і т.д.?

Звичайно, ні. Журналістика – це взагалі ремесло обробки інформації та продажу свого концепту світу людям. Тим більше, що медіа давно дуже залежні від власника, адже суто з реклами та передплати важко виживати, особливо на таких незрілих медіаринках, як український. Хоча зараз дуже розвинуте блогерство, коли блоги про щось вузьке фінансують рекламодавці. Однак блоги до медіа не мають стосунку.

– У нашому світі все більше інформації і все менше сенсу. Що ти можеш сказати про це і про нинішню ситуацію в Україні?

Це і є постмодернізм. Все розбивається на вузькі кластери, нема єдиного усталеного погляду, маса фактів без пояснень. Саме така ситуація є дуже класною для пропаганди, якою займається РФ. Єдиний варіант – це знаходити свою картину світу й через її призму дивитись на факти та події.

– У війні завжди є переможець і переможений. У гібридній – можуть програти й обидві сторони, або виграти. Можеш як фахівець з цього питання пояснити, які ж усе-таки перемоги ми отримали сьогодні і які нас чекають попереду, якщо брати найоптимістичніший прогноз?

Ну, в принципі, ми вже навряд чи програємо в сенсі повної апокаліптики – знищення України як держави. Однак до виграшу нам ще ой, як далеко. Треба розуміти, що єдиний вихід – це, як не банально, побудова сильної та успішної країни. Це головна запорука того, що РФ розвалиться. А так у нас простий сценарій – еволюційна зміна системи, політикуму, країни протягом найближчого десятиріччя. З поступовим ростом економіки. Хоча тут треба відійти від шляху суто аграрної країни, куди нас підштовхують конкуренти, і з Заходу в тому числі.

– Уїнстон Черчіль у 1943 р. сказав цікаву фразу: дуже важливо обмінятися рукостисканням з росіянами якомога східніше. Мені здається, що і для нашої країни ця цитата є трішки пророчою. Як думаєш, чи можливий остаточний мир з «русским миром» колись, чи все ж таки інформаційна війна точитиметься завжди?

З «русским миром» у його нинішньому фашистському вигляді миру бути не може, бо цей світ не визнає нашого права на існування. РФ має на меті нас знищити, все решта – це просто кроки до цього. Тому наше завдання – зробити так, щоб «русский мир» не відбувся.

– Тобі не здається, що ЗМІ і змії – недаремно дуже схожі слова?

О, це сто відсотків! Власне, у цю професію дуже часто йдуть люди з великими внутрішніми проблемами психологічного характеру – з комплексом неповноцінності, який потім переростає у всеосяжний нарцисизм. От, наприклад, я! Жартую. Чи ні?

– Чи можливий колись Майдан у Білорусі чи й у самій Росії? Точніше, як ти собі його уявляєш? Давай пофантазуємо.

У РФ – однозначно, ні. Там якщо вже революція, то це кривава баня. Так буде і цього разу. Щодо Білорусі – тут теж навряд чи без крові обійдеться, бо система, вибудувана Лукашенком, так просто не віддасть владу, навіть у разі його смерті. Скоріше за все, і там, і там влада спробує створити якийсь рукотворний протест чи очолити його.

– Щодо Трампа і його зв’язків з Росією. Це теж результат пропаганди в ЗМІ чи справді новий президент США Україні не дуже на руку, як ти вважаєш?

Ніяких особливих зв’язків у нього немає. Такі самі зв’язки, навіть більші, мали Клінтони. Не ведіться на російський агітпроп. Впевнений, що з Трампом вони ще наплачуться. А от хочеться порушити питання непрофесійності українських ЗМІ, які пішли на поводу в деяких наших політиків, що мають тісні зв’язки з демократами у Штатах, і які тут розповідали страшні казки про Трампа, по суті, породивши міф про те, що Хілларі – за нас, а Трамп – чомусь за Путіна.

– Ти сам – музикант і займаєшся музичною журналістикою. Чому такий низький рівень саме цього жанру в Україні, на твою думку? Приклади якісної музаналітики і журналістики можна перерахувати на пальцях однієї руки. В чому проблема?

А давайте порахуємо, скільки людей готові платити за музику! От ця кількість і буде цільовою аудиторією музичної журналістики. На жаль, вона досить невелика. Тобто все дуже просто: нема попиту, тому нема пропозиції. Хоча останнім часом ситуація стала змінюватися на краще – нарешті досягло віку 30-35 років покоління 1980-х років народження, яке вже більш просунуте. Так що все попереду, я впевнений.

– Жалюгідне копіювання цікавих ідей для укршоусцени – то від лінощів або від убогості мозку автора?

Саме так. А ще я б додав комплекс меншовартості. І не тільки щодо Москви, а й щодо США, Європи, Заходу в цілому. Однак зараз настає момент, коли українська нація має зрозуміти, що воно таке. Ну, якщо хоче вижити. Тому ідеї в музиці будуть з’являтися. Вже з’являються – згадайте ту ж «Онуку» чи «Перкалабу», чи «ДахаБраха» тощо. Ми тільки починаємо усвідомлювати самих себе в усіх сенсах та царинах.

–  Чому така живуча «петросянщина» в українському шоубізнесі?

Бо це дуже простий шлях до гаманців та мозків невибагливого пострадянського слухача. Чому б не користуватися?

– На твою думку, коли помруть радіо і телебачення, до яких ми всі звикли? Чи існує взагалі така загроза у зв’язку з тотальною свободою як подачі, так і вибору в Інтернеті?

Вони не помруть. Бо це свобода хаосу. Більшість людей надто ліниві чи недалекі, щоб самим шукати інформацію, формувати свої смаки, вибудовувати картину світу. Тому все одно завжди буде потрібен хтось, хто буде розжовувати це все для маси. Питання тільки у формах донесення. Але воно вже вирішується й вирішиться неодмінно. Недаремно ж медіа – друга найдревніша професія (сміється).

– Контент Фейсбуку і мережевих медіа починає за якістю перемагати класичні медіа, якщо вже не переміг. Не виникало думки, що ти займаєшся застарілими інструментами, працюючи в паперовому виданні і на телебаченні? Тебе влаштовує аудиторія, на яку ти працюєш? Бо складається враження, що це аудиторія, яка не вміє користуватись комп’ютером.

Це проблема України, де традиційні медіа реально втратили молоду аудиторію. Бо гналися за смаками тих, хто ходить на вибори, тобто пенсіонерів. Навіть не так – за цим гналися власники, а медіа змушені були підлаштовуватися під це. Але ця молода аудиторія вже виросла й стає диктувати свої вимоги до інформації. І медіа поступово починають перелаштовуватися. І люди все одно дивляться телевізор. Це міф, що, мовляв, тепер люди не вмикають ТБ. Повірте, телебачення – вічне. А от паперові носії – тут є проблема. На Заході вона вирішується тим, що читати на папері – це статусно. У нас з цим дуже великі проблеми, бо ніяких подібних традицій нема. Тож, думаю, паперові ЗМІ чекає похмуре майбутнє.

– Чому сміливий креатив не спрацьовує на середньостатистичного глядача? Який вірус потрібно запустити, аби переломити совковий сценарій у головах більшості?

А чому не спрацьовує? У нас вже купа прикладів, коли спрацьовує. Просто питання в аудиторії. Молодь потребує одного, більш дорослі – іншого. Однак треба враховувати, що у нас – старіюча країна. Тому ми рухаємось так повільно. На жаль, масові смаки все одно формують люди, яким за 40. А вони у нас – класичні постсовки.

– Чому така живуча славнозвісна українська провінційність, в тому числі і в журналістиці?

Той самий постколоніальний комплекс неповноцінності. Ми ніяк не хочемо собі відповідати на питання, що таке українець в сучасному світі. Не ховатися в козаків, шаровари та вишиванки, а нарешті відповісти собі на питання: хто ми такі й чого взагалі прагнемо? Та, думаю, у нас немає інших варіантів, окрім як відповісти на ці питання. Бо інакше ми просто зникнемо в хаотично-мінливому світі.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ